💬 Перший редактор Посла Содому колись навчався в УКУ і вже тоді в університеті були проблеми з меншинами та інклюзивністю.Це питання навіть не про ЛГБТК, а в цілому про те, як університету пороблено…Ось історія від першої особи закритого (на той період) гея і людини з інвалідністю про УКУ і навіть про той самий «колегіум» у 2018-2020 роках.➿➿➿➿📰➿➿➿➿"СІХ - Слава Ісусу Христу - так вітаються в УКУ. Мені вартувало багатьох зусиль туди потрапити: ЗНО кілька років поспіль і паніка, що моя українська недостатньо добра.Урешті-решт, усе вдалося. Навіть знайшлося місце у колегіумі, тобто гуртожитку. Рожеві окуляри я, щоправда, одягав з думкою, що закохуватись у хлопців мені тимчасово заборонено. Лише на чотири роки - не так уже й багато.Натомість я вперше в житті вирішив публічно говорити про мою інвалідність. Хтось мені навіть казав, що це моя місія в УКУ, бо їхнє гасло - свідчити, служити, спілкуватися.І я говорив. Мене ніби навіть слухали. Завантажений навчанням, волонтерством, дрібними підробітками я у певний момент погодився взяти участь у записі відео.На відео треба було розповісти, що я є людиною з інвалідністю та мій досвід навчання в УКУ. Оскільки ніде в Україні я не бачив схожого вишу, чимало речей мене справді надихали. Я мав величезну довіру й навіть не звертав увагу на те, що мені не організували жодних систематичних розумних пристосувань*, які б урівноважували мою інвалідність під час навчання.Пізніше я дізнався, що відео зі мною показували на благодійному вечорі у Києві, на якому УКУ збирав собі пожертви. Можливо його навіть показували на схожому заході у Лондоні. Хай там як, мене туди не запрошували.Тим часом у колегіумі я жив у кімнаті з хлопцем, який одного разу з огидою сказав мені, що не розуміє, як можна потискати руку відкритому гею. Він мав на увазі людину, з якою я якось співпрацював. У цій ситуації я добре усвідомлював, що не зможу нічого змінити так, аби потім продовжувати навчання в УКУ. І я мовчав.Якось від мене почали наполегливо вимагати мої документи про інвалідність, бо якийсь "фонд" оплачував компенсації вартості навчання та проживання у колегіумі. Не знаю, чим це закінчилося.Після першого року навчання у мене зламався мій старенький ноут. І раптом я зрозумів, що вкладаю усі свої сили у щось, що дає мені хіба стипендію на їжу. Моїх підробітків було недостатньо. Паралельно треба було змагатися за оцінки та додатково працювати над тим, аби моя інвалідність нікому не створювала незручностей.Почалися проблеми. Викладач-ки-і влаштували мені серію довгих розмов. Вони не розуміли, чому я більше не можу волонтерити, отримувати найкращі оцінки та радісно усміхатися. Я намагався їм пояснювати, хоча мені було соромно визнати моє вигоряння. Мені відповідали, що я "занадто вимогливий".Коли я потрапив до психологічної підтримки УКУ, студентка, яка працювала там "під супервізією", послухала мене й сказала, що я надто критичний до такого прекрасного університету, який дає мені стільки можливостей.Моя УКУшена історія стрімко закінчилася: із середнім балом 86 зі 100 мене відрахували за "академічну неуспішність". Я ні про що не шкодую, але вийшов звідти з відчуттям звільнення з радянського табору. Освіту в Україні я більше не планував".* - розумні пристосування - заходи й засоби, які пропорційно компенсують інвалідність; термін з Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, ратифікованої Україною у 2009 році.