Великоднє Євангеліє бере свій початок саме на цій крайній межі — у найтемнішу нічну годину. Євангеліст Йоан пише, що «ще не розвиднілося», коли Марія Магдалина вирушила до гробу. Темно було надворі, та ще більше темрява огорнула серце жінки, як і серця всіх тих, хто любив цього Пророка, що «усе робив добре». Це була темрява втрати Єдиного, хто її розумів: Він не лише бачив її серце, а й, передусім, звільнив її від того, що гнітило понад усе (Марко згадує, що вона була зцілена від семи демонів). З важким серцем Марія йде до гробниці. Можливо, вона згадує дні перед Страстями, коли обмивала Йому ноги дорогоцінним миром, і ті недовгі, але незабутні роки поруч із Ним. Дружба з Ісусом завжди захоплює; за Ним неможливо слідувати «здалеку», як це намагався робити Петро у дні страждань. Настає час істини, а отже — і вибір остаточних взаємин. Дружба з Ісусом спонукає ставитися до інших дбайливіше, ніж до себе самого: «Ніхто спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йоан 15,13). Того ранку, посеред нічної пітьми, Марія Магдалина переконується в цьому особисто. Її Друг помер, бо любив її та всіх учнів, включно із Юдою. Щойно прийшовши до гробниці, вона бачить, що камінь при вході — важка плита, немов сама смерть і розлука — відвалена. Вона негайно біжить до Петра та Івана: «Забрали Господа з гробниці!». І з тугою додає: «Й не знаємо, де покладено його». Смуток Марії через втрату Господа, навіть лише Його мертвого тіла — це виклик нашій байдужості та нашому забуттю про Ісуса, навіть коли Він живий поруч із нами. Сьогодні ця жінка є прикладом для всіх віруючих. Лише з такою щирістю в серці можна зустріти воскреслого Господа. Саме її відчай спонукає до дії Петра та іншого учня, якого любив Ісус.