Друзі!Різдво Христове — це не лише спомин про події двотисячолітньої давнини, а й жива реальність, яка знову і знову входить в історію кожного народу. Зокрема — й в історію народу нашої країни.Причому входить дивовижно подібним чином. Бо й сьогодні, як і 2026 років тому, прихід Спасителя в Україні відбувається тихо й майже непомітно.Його демонстративно не помічають «правильні» християни, а влада з насмішкою оголошує це велике свято «Днем програміста». У нас уже який рік не буде вихідного, а багато громад змушені зустрічати Спасителя в хатах або сараях. Ми опинилися на узбіччі сучасного світу.Та чи варто нам впадати у відчай?Хіба не так само увійшов Христос у цей світ? Хіба не народився Він поза «правильними» домами, поза «правильними» святами, поза суспільним визнанням — серед холоду, темряви й убогості?Світ тоді теж був зайнятий собою, своїми справами, своїми «важливими» питаннями, боротьбою за національні інтереси та протистоянням з агресором в особі Риму — і тому не помітив Бога, Який прийшов його спасти.І сьогодні історія повторюється. Зовні ми, християни України, — відкинуті, витіснені, позбавлені голосу й простору.Нам немає місця в президентських (царських) палацах і офіційних залах, нас не запрошують на урочистості сильні світу цього.Ми знову опиняємося в «хліву» суспільства — там, де тісно, холодно й не облаштовано. Але саме там, а не в сяйві вітрин і трибун, Христос буває найближче.Різдво — це не свято комфорту й визнання. Це тайна Божої близькості до тих, хто опинився внизу, на краю, на узбіччі життя. Там, де людину відкинули, Бог не відвертається. Там, де світ каже: «вас не повинно бути», Бог відповідає: «Я з вами».І тому сьогодні в нас є не лише біль — у нас є надія. Не лише приниження, а й честь — бути християнами. І навіть якщо ми зараз у хліву, то в тому, де є присутність Самого Христа, Який знову обирає бути поруч із тими, кого не помічають або зневажають.Тож ми разом із бідними пастухами, разом із волхвами й ангелами скажемо найважливіші сьогодні слова:Христос рождається! Славімо Його!