Перемир’я – це ніби і не війна, але ще і не мир. Зазвичай перемир'я є дуже нестабільним явищем. Це пов’язано не лише з різними стратегічними інтересами сторін. Важливу роль грає також відсутність довіри до супротивника, з постійним побоюванням, що він скористається перемир’ям, щоб набратися з силами і знову напасти.Суттєвим фактором є політичні інтереси та амбіції владних еліт. Під час війни вони поступово адаптуються до функціонування в умовах воєнного стану. Для них це навіть вигідно – можливість притушити діяльність опозиції, розподіл воєнних замовлень, стрімкі кар’єрні зростання. Дуже швидко стан війни для них стає звичним і навіть комфортним. А перехід до мирного життя перетворюється на серйозну системну проблему – перелаштовуватися до гри за новими правилами не дуже й хочеться.Іншою особливістю перемир’я є те, що воно є станом який може привести до мирного договору. Нерідко і приводить. Тільки ось не завжди реалії мирної угоди задовольняють когось з учасників. Приклад Німеччини після ПСВ тут найбільш показовий. Також воєнна історія повна прикладів порушень перемрій, з тих чи інших причин. Приміром, вторгнення комуністичного Північного В’єтнаму в Південний весною 1975 року.І головне – все це зовсім не означає того, що перемир’я – це «шлях в нікуди». І справа тут не лише в багатьох зовнішніх і внутрішніх факторах, але і в «чорному лебеді», який може раптом з’явитися, і повністю змінити контекст.P.S. Вчорашні «домовленості» чи «домовленості про домовленості» щодо перемир’я коментувати поки не буду. Бо занадто багато моментів наразі приховано для того, щоб робити однозначні висновки.