Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, суд «встановлений законом» має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції. Показовим у цьому сенсі є рішення ЄСПЛ від 20.06.2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», у пункті 24 якого йдеться про те, що фраза «встановлений законом» стосується не лише правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Вимога про те, щоб суд був установленим законом, тісно пов`язана з іншими загальними вимогами ст. 6 Конвенції щодо незалежності та неупередженості судової влади, причому обидві з них також є невід`ємною частиною основного принципу верховенства права в демократичному суспільстві. Тобто «закон», про який каже ст. 6 Конвенції, є не просто законодавством, пов`язаним із організацією і повноваженнями судових органів (рішення ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії»; від 25.10.2011 у справі «Річерд проти Польщі»; від 12.07.2007 у справі «Йоргич проти Німеччини»), але й будь-якими іншими внутрішньо-правовими нормами, недотримання яких робить неправомірною участь одного чи кількох суддів у розгляді справи. Порядок передачі справи на розгляд ВПВС чітко передбачений у ст. 404 ЦПК України. Оскільки повторна передача справи на розгляд ВПВС, у разі якщо вона попередньо поверталася на розгляд колегії касаційного суду, незалежно від обґрунтування підстав такої передачі, є недотриманням положень ч. 6 ст. 404 ЦПК України, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/124630436 від 18.12.2024 констатувала відсутність процесуальної можливості прийняти справу № 757/55832/21-ц до розгляду, адже у цьому разі ВПВС не може вважатися судом, встановленим законом, для вирішення такої справи.