Привіт усім. Потребую підтримки, бо задихаюся під вагою провини. У мене цуценя 5-місячне бівера (з березня). Я все життя обожнюю собак і дуже люблю свого малого, але зараз я в стані тотального вигорання. Я людина з синдромом гіпервідповідальності, і зараз це мене руйнує. У малого постійні розлади шлунку. Мій побут перетворився на нескінченне прибирання, і через свою прискіпливість я не можу просто закрити на це очі. Я постійно в напрузі, чекаю нової 'аварії і кризи', і вже не можу просто насолоджуватися спілкуванням із ним. Зараз у мене дуже важкий період у житті: вихід на нову складну роботу та особиста криза. Ресурсу на те, щоб 'перетерпіти', просто не залишилося. Я плачу кожного дня і картаю себе за те, що не справляюсь, хоча роблю для нього все можливе. Думка про те, що це кошмар на роки, паралізує. Чи було у когось так, що через власну гіпервідповідальність ви не могли пережити цей папіблюз? Як зрозуміти, що краще для собаки залишитися зі мною, чи знайти йому родину, де він не буде причиною щоденних сліз?01