Я фінам дещо заздрю. Звісно, по-доброму. Вони на членство в НАТО заслужили, їхня війна 1939 року стала частиною ДНК нації, як і наша стає і буде у майбутньому. Значення вступу Фінляндії, а згодом і Швеції неймовірно ширше цієї символічної історії. Росія отримує новий кордон з НАТО, а скандинавські країни вже домовилися керувати всіма бойовими літакми, а їх більше 250, як єдиним угрупуванням. Балтійське море фактично стає НАТівським. Більше того, баланс безпеки в Артиці вже для Росії майже неможливий - я впевнений, що Путін намагається переконати Сі допомогти його знову відбудувати - сама Росія на це вже нездатна, навіть за умов додаткових людських та воєнних ресурсів.Але разом із "білою" заздрістю до фінів мене дуже турбує дискусія набираюча силу дискусія на Заході, що начебто Україна має зайняти місце Фінляндії. Звісно, не букально, а в сенсі "фінляндизації" - тобто на кшталт "рух до ЄС - так, а рух до НАТО - хай почекає "кращих" часів". Адже рішення про рух до НАТО означатиме "прямий воєнний конфлікт з Кремлем, а це червона лінія". Виставляти червоні лінії стосовно Кремля - це завжди слабкість, яку він майже на тваринному рівні відчуває. Але значна частина Заходу хоче перемогти РФ через стратегію "тисячі порізів" і така логіка для декого на Заході до цієї стратегії пасує. Як і, на жаль, аргумент про силу наших збройних сил, оскільки з"являється стратегічна та тактична спокуса використосвувати їх та Україну в цілому для стримування російського режиму. Тому незалежно від часових рамок членства в НАТО нам на період до вступу потрібні гарантії, які Фінляндія та Швеція отримали від ядерних держав НАТО на час вступу. Тільки така безпекова конструкція буде безпеково стабільною, ніяка інша. Шлях Фінляндії потрібно повторити, але без "фінляндизації".