Ніхто вже й не дізнається, чому застрелився комбат із Вугледару. Наскільки ж це показово – що ця понадлюдська трагедія, коли воїн честі позбавляє себе життя, як колись самураї вчиняли сеппуку, не стала темою №1, чи навіть №2, чи навіть №14 у країні, в якій людські життя значаться в розділі «статистика», а військові похорони частіше бувають груповими, ніж одиночними.Відчай? Сором? Безсилля? Розпач? Гостре відчуття несправедливості? Безнадія? Офіцерська честь? Акція протесту? Відчайдушна спроба привернути увагу до катастрофи на фронті?Країна не обговорює цього. Самогубство комбата, який тримав рубіж оборони, країна радо списала на енні бойові втрати, енні десь так на позначках 70 тисяч чи 75. Країна ніби соромиться глянути у вічі темноокій і криваворотій правдоньці: від усвідомлення жаху реалій застрелився бувалий комбат, який просто не витримав, хоча пройшов, здається, все. Країна далі водить патріотичні хороводи про кордони-1991 й щодня піднімає келих просекко «За перемогу!» на тилових терасах – а воїни стріляють собі в скроню. І ніхто, ніхто, ніхто не здатен виявити бодай дрібку милосердя – простого людського милосердя, яке полягає в тому, щоби НЕ вимагати нікому не потрібного героїзму від живих людей, НЕ плекати культ Смерті, НЕ глорифікувати самопожертву, не девальвувати Життя Людське, НЕ жити безперервно в емоційній площині ціною вимкнення розсудку й тверезого розрахунку. Це не країна. Це філіал пекла на землі.