Недільна літургійна таця: реквізити:
4149 4990 9840 8378

Ці слова були написані 2017 року як епіграф до мого роману «№2». Минуло 9 років. І все те саме:

«Мене ніхто не запитував, чи готовий я присвятити себе осенсовленню безглуздя, яким нафарширована моя защемлена країна, яку до щему люблю. Мене ніби лабораторним пінцетом приземлили в сам осередок демосу, який свою історичну місію вбачає в колективному нещасті. Мене кровно зв’язали з країною, яка ганяється за туманами і не хоче просто жити, жити просто. Я половину життя розтрачаю на загнуздання, втишення, упокорення своєї нетерпимості до всього того, що я питомо люблю, люблю беззастережно. Я не хочу сприймати свою країну як шараду, як криптос, як код, як одвічний компроміс між «аби не гірше» і «та ну його...». Мені потрібна відстань, санітарно-захисна зона. Боротьба за щастя в моїй країні дорівнює боротьбі проти себе, проти своїх ментальних пасток, національних вірусів, і я цю боротьбу веду в герметичній дезінфекційній амуніції, лякаючи всіх довкола. На мене можна тицяти вказівним пальцем, мене можна скеровувати середнім, мене можна підбадьорювати великим, проте мені це вже не допоможе — я занадто далеко зайшов, я занадто глибоко вкоренився, я занадто полюбив».

Дякую за донат.