«У війні не буде переможців», - ніби між іншим, заявив цар на 5-му році війни, хоча перед тим країну 5 років накачували ілюзіями в конячих дозах.

Якби рік чи два тому хтось із амвону на всю країну заявив, що перемоги у війні не буде – той був би оперативно розіпнутий і обізваний зневіреним запроданцем, що підриває бойовий дух нації.

Цареві ж можна: спочатку безбожно експлуатувати завідомо захмарні наративи, а пізніше їх одним махом уневажити, коли їхня інерція вичахлася навіть для найбільш завернутих оптимістів.

5 років країну накручували недосяжним і штучно, через силу, напомповували вірою в понадможливе. 5 років кліка мурувала вавилонський хмародер самообману - аби в одну мить усім накрученим і напомпованим повідомити, що перемога відміняється, її не буде, спасибі за віру в рожеві хмаринки.

На диво, одкровення капітана команди про неможливість перемоги акурат співпала зі знищенням складу з реквізитом 95 кварталу. Слід припустити, у вогні згоріло те саме піаніно, на якому гралася крайньоплотна гама фа-мажор. Вельми символічний синхрон: увесь реквізит Вечєрнєго Квартала пішов прахом в унісон із маніпулятивними нагонками завищених очікувань і самооцінок.

І на голій поверхні, зачищеній від бутафорних декорацій шоуменів, зосталося єдине, сакраментальне, задубіле питання: тоді навіщо далі вперто провадити безпереможну війну?

Визнавши неможливість перемоги, владі незрозуміло як тепер доведеться пояснювати народові доцільність далі тягнути цю волинку.