Пливе кача по Тисині.18 лютого – поминальний день Розстріляного Майдану, й якщо раніше в цей день ми роздратовано побивалися через непокараність злочинів і марність жертв – то тепер ми це просто констатуємо.Люди на Майдані погинули просто так. І це так.Вони, Люди Майдану, завше були статистичною похибкою у порівнянні з насєлєнієм підданих холопів. Дивлячись на Революцію Гідності, не варто тебе задурювати, ніби народ у нас такий свідомий і прогресивний. Ні. То був бенефіс кращої меншості на тлі азартних спостерігачів кривавого спектаклю «ну подивимся, чим то всьо ся скінчить». І щойно краща меншість Майдану згодом перекочувала в окопи – азартні спостерігачі взялися за своє улюблене діло: гадити на виборах і приводити до влади клоунаду, яка жартувала на тему ебонітових паличок, коли на пагорбах Інститутської лежали трупи. Краща меншість і зараз німо гине. Вона, очевидно, ніколи не буде обраною, бо куди там… Не буде віддяченою, бо хто там… Не буде пошанованою, бо де там… Вона просто буде тихенько орати це дике закам’яніле поле безпам’ятства, безпринципності. І, може, колись, коли наші нащадки через 100 років вивчатимуть історію загальнонаціональної деградації, вони окреме слово замовлять про тих, хто у ті мряковинні часи щодня змушував себе тупити свій плуг об дурний камінь. День розстрілу Майдану – це день кращої меншості, яка просто мусить бути. Заради тих, хто через 100 років дивитиметься на наш мряковинний час із часу набагато світлішого.Можливо. Не факт.