Це не в експансіонізмі Трампа справа, і не в цинізмі Фіцо, і не в баранячості Орбана, і не в підйомі правопопулістів по всій Європі. Все крутиться навколо оцінок шансів на наш успіх. Коли щохвилинно вони стають дедалі примарними та малоймовірними – тим розмашистіше розправляються крила скептицизму й песимістично-приречених поглядів світу на наші перспективи в війні, яка вже не має інтриги щодо різких поворотів на користь слабшої жертви, ще й грабованої. Поведінка, наративи, практичні тренди, та й уся світова кон’юнктура напряму випливає з оцінок наших шансів на успіх. Коли вони слабонькі, а раціональне вже давно перекрило ціннісне, то найполум’яніші патріотичні взивання безпомічно розбиваються яксамраз об холоднокровне розуміння відсутності проривних успіхів, хоч ти всіх поклади в сиру землю. Аналогічно і з народом: його поведінка, протверезіння й опритомнення прямо прив’язані до тих самих оцінок шансів на успіх: коли в перші тижні війни була віра в «поженемо врага аж до Уралу», то не було відбою охочих стати до лав героїчних переможців. Ну бо оцінка шансів на успіх була максимальною. Тепер про щось подібне вже навіть невиправний оптиміст не затнеться. З цією реальністю треба працювати не інерційною риторикою завчених заготовок, які радше нагадують одноманітні рухи аутиста, а новою палітрою візій, приземлених і реалістичних. За основу має взятися позбавлення всіх нереальних очікувань, згарячу сформованих на куражі 2022 року. Позаяк президент чітко констатував неможливість територіяльних повернень, то Успіхом має проголоситися збереження в теперішніх контурах, вступ в ЄС і попросту встояння. Усе більше - мрія, спогад, рана. Але не завдання. Не переосмислюючи планки – нема сенсу обманюватися планами.