Багато років тому, коли я працювала психологом у лікарні, я вважала, що маю витримати все, що кажуть і як поводяться пацієнти на консультації. Мені здавалося, що це говорить про моє прийняття та нейтральність, така собі безмежна емпатієя, яка і є ознакою мого професіоналізму. Я дуже помилялася, і той досвід досі викликає у мене болючий відгук.

Зараз, вже у своїй супервізійній практиці, я стикаюся з аналогічними ситуаціями. Супервізанти приходять із запитами, які вони бояться висловити будь-де інде:
«Я боюся свого клієнта й чекаю кожної наступної сесії з жахом і нудотою. Що зі мною не так?»
«Я просто завмираю в кріслі і у мене відбирає мову, коли клієнт починає підвищувати голос»
«Що мені робити, коли клієнт прям в очі каже "Ви жахливий психолог, ви мені взагалі не допомагаєте" і продовжує до мене ходити. Мені хочеться або вибачатися, або крізь землю провалитися»
«Я отримую сексуалізовані повідомлення між сесіями і не знаю, як сказати "стоп", щоб не зруйнувати наш альянс».

Тут важливо відрізняти робочий негативний перенос (критика, гнів чи сумніви клієнта), який є цінним матеріалом для аналізу, від системного вербального насилля, приниження чи сексуалізованого тиску. Перетин цієї межі часто залишається непоміченим, і колеги продовжують терпіти руйнівну поведінку, щиро вважаючи це обов’язковою частиною терапії.

На мою думку, у нашій професійній спільноті (та й у суспільстві загалом) існує негласна установка, що хороший терапевт повинен володіти майже безмежною контейнуючою ємністю для чужої агресії, емпатично шукаючи під нею прихований сенс, страх чи дитячу травму. Однак наша здатність розуміти витоки руйнівної поведінки клієнта зовсім не робить таку поведінку безпечною для нашої власної психіки.

Більшість із нас має свій травматичний досвід, і я не виняток. Мій шлях проходив через усвідомлення того, як моя особиста вразливість спонукала мене надмірно ідентифікуватися з болем клієнта, активуючи рятівницьку фантазію про те, що якщо я виявлю достатньо самопожертви та витримки, клієнт нарешті зцілиться.

У реальності ж терпіння до знущань, погроз чи слів, що принижують гідність, ніяк не зцілює клієнта. Воно лише відтворює садомазохістичну динаміку, де терапевт добровільно займає позицію чергової жертви, закріплюючи у свідомості клієнта хибну ідею про те, що домінування та насильство є припустимими у близьких стосунках.

Коли ви відчуваєте страх чи жах перед майбутньою сесією, це не свідчить про вашу професійну неспроможність чи брак емпатії. У цей момент ваша нервова система просто реєструє реальну небезпеку, яку терапевтична культура часто вчить нас раціоналізувати.

Наші клієнти дійсно потребують нашої здатності витримувати їхні нестерпні афекти та важкі почуття, але вони зовсім не потребують нашого потурання їхній деструктивній поведінці. Межі, які ми встановлюємо в терапії, прозорі правила співпраці та навіть зупинка сесії у відповідь на агресію клієнта, свідчать не про відсутність емпатії, а про поєднання емпатії з реальністю.

#супервізор_поруч #супервізор #супервізія #психотерапія