– Перший рік я навіть мало думав про дім. Нам наговорювали, що не скоро відпустять і триматимуть до кінця війни. У якісь моменти я навіть повірив їм. Але зі мною був товариш, і ми підтримували одне одного: все ж буде нормально! обміни відбуваються! все буде добре! Не падати духом!Два роки хлопці трималися. Не падали духом. Вірили…5 травня 2025-го Олег запам’ятає назавжди. Це було щось схоже на ейфорію, на шалений вибух щастя. На відчуття, яких не передати, коли повертаєшся звільненим з неволі. Синьо-жовтий прапор на плечах, навколо вільна Україна. Хочеться обняти всю рідну землю, дихаєш глибоко, бо насолоджуєшся волею.– Я відчув шалений спалах емоцій. Такий був щасливий в піднесенні, що просто не знаю, як пояснити отой момент щастя: я на свободі, вже вдома. Коли дали мені телефон, подзвонив прийомному батькові. Його номер телефону в полоні я постійно собі повторював, щоб не забути на всякий випадок. Він спочатку не впізнав мене. Спочатку: «А це хто?». – «Та я, син твій!» – «Олежику! Ти?! Я щасливий, що ти повернувся! – «Так, тату! Я вже на волі! Дякую, що переживали за мене і я не випав зі списку на обмін»…Отож, хлопець вже зараз вдома у рідному селі. Під час проходження лікування після полону його провідували побратими з мотопіхотного батальйону 10 ОГШБр «Едельвейс». На Бережанщині зустрічали чи не всім селом. Про повернення Олега додому та зустріч з бійцем-«едельвейсом» навіть повідомляла Бережанська міська рада. Зараз хлопець ще не знає, чим далі займатиметься. Мріє про свою власну сімʼю. Мріє всім тим, чим наповнений мріями молодий козак. – Одружитися? Ну це само собою. Мені скоро 24! Треба щось думати, – посміхається Олег.