Локальна історія

📚Відкриваємо передпродаж книги “Король Руси Данило Романович (прибл. 1201 – 1264). Політична біографія” автора Даріуша Домбровського!❗️Лімітований тираж! Встигніть придбати.“Данило Романович, перший король Руси, – одна з головних постатей історії України. Маючи чотири роки, Данило втратив батька, князя Романа Мстиславовича, і чимало літ провів у вигнанні. Завдяки власному хистові, підтримці матері й талану княжичеві вдалося повернути батьківську спадщину та примножити її. Його шлях — чотири десятиліття важкої боротьби і мечем, і словом. Подолавши численних внутрішніх та зовнішніх ворогів, Данило утвердився як один із найвпливовіших володарів Центрально-Східної Європи. Масштаб його діяльности засвідчують відносини з монголами, Священною Римською імперією, Нікейською імперією, Папським престолом і з сусідніми до Руси європейськими державами. Вершиною його політичної кар’єри – наприкінці 1253 року – стала коронація. Книжка Даріуша Домбровського – найповніша сьогодні біографія Данила Романовича. Ґрунтуючись на багатьох джерелах, автор не лише докладно реконструює життєвий шлях цього видатного державця, а й переконливо вписує його постать у європейський політичний ландшафт. Ця книжка повертає постать Данила Романовича з тіні напівзабуття та відкриває перед читачами складну й бурхливу історію українського Середньовіччя”.Із польської переклав Андрій Козицький, обкладинку забезпечила Тетяна Нечипоренко, наукову редакцію здійснив Віталій Михайловський, а на мапах візуалізував державу і життєпис короля Руси Дмитро Вортман. Книжку видано за підтримки Польського Інституту у Києві / Instytut Polski w Kijowie. 👉 Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 690 грн замість 800 грн → https://bit.ly/4l4DZxT❗️ Очікуємо з друку після 15 травня 2025.

"Мене зоставили в одній кімнаті, де чергувала жінка, у військовому. І я тоді подумала, що вони багато знають про мою роботу, яку я проводжу. І там зупинились може на 10 хвилин і думаю, що ж робити. Тоді я рішила…Мала з собою отруту. І я попросилася в туалет. Попросилась в туалет, взяла ту отруту. Побула там скільки час дозволяв. Отрута не діє. Тоді я вийшла на коридор, нікого не було на коридорі, перебігаю через коридор, вискакую на підвіконня, вибиваю шибу і кидаюсь. Я тільки почула сильний крик однієї людини і більше я нічого не почула. Виключилась…". У травні 1947 року у Львові заарештували зв’язкову УПА та надрайонову УЧХ Рогатинщини Віру Філяк-Крокіс. Перебуваючи під слідством у тюрмі на Лонцького дівчина здійснила невдалу спробу самогубства - випила отруту та вистрибнула з вікна. Віра отримала значні травми та пошкодження, проте її вилікували й продовжили допити. Півтора місяця перебувала в тюремній лікарні, після чого її перевели до в'язниці в Рогатині, згодом - до Станіславівської тюрми.20 листопада 1947 року підпільницю засудили до 10 років виправних таборів (за статтями 54-1 “а”, 54-11 - “зрада Батьківщини”, “участь у контрреволюційній організації”). Покарання відбувала у виправно-трудових таборах Челябінської та Магаданської областей РРФСР. Більше про історію боротьби членкині Юнацтва ОУН, зв’язкової УПА на псевдо “Реня” читайте у матеріалі → https://bit.ly/4bOZSNnhttps://youtu.be/ih3PXlASf6k[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]

3 вересня о 18:10 другий президент Чехословаччини Едвард Бенеш помер у 64 роки на своїй улюбленій віллі в Сезимово Усті в оточенні дружини, кількох членів своєї дальшої родини, кількох приятелів, лікаря і двох медсестер. Через десять хвилин офіційну звістку про його смерть поширила Чехословацька пресова агенція.Урочистий похорон колишнього президента Чехословацької Республіки відбувся до полудня в п’ятницю 10 вересня 1948 року. Церемонія розпочалася зі старовинного гуситського піснеспіву «Хто ви, Божі воїни», проте обряд був католицьким, його провадив празький архієпископ Йозеф Беран. До місця останнього спочинку труну, вкриту триколірним чехословацьким прапором, почергово несли солдати, легіонери часів Першої світової війни, місцеві муніципальні службовці, пожежники та члени «Сокола». Чоловічий хор заспівав зворушливу народну пісню, яку особливо полюбляв Томаш Ґаріґ Масарик, наставник і великий попередник Бенеша: “Ох, синку, синку, чи ж ти вдома? Ох, синку, синку, чи ж ти вдома? Татко питає, чи ти орав? Татко питає, чи ти орав? Орав я, орав, але мало. Орав я, орав, але мало. Коліщатко мені поламалося. Коліщатко мені поламалося. Коли поламалося, дай полагодити. Коли поламалося, дай полагодити. Навчися, синку, господарювати. Навчися, синку, господарювати”. Слова пісні мимоволі пролунали так, ніби покійний президент звітував перед Старим Паном про свої земні досягнення, а той приймав його сповідь із доброю, батьківською турботою. Коли спів стих, на мить запанувала гнітюча тиша. А потім пролунав суворий голос військової команди, і труну під звуки державного гімну опустили в могилу, викопану на пагорбі, з якого, згідно з народними переказами, п’ять століть тому проповідував Ян Гус. Другий президент Чехословаччини спочив на своїй батьківщині, кордони та незалежність якої він із перемінним успіхом боронив упродовж останніх десяти років у нерівній боротьбі з двома найбільшими тиранами ХХ століття.Про політику президента Бенеша та його роль у збереженні чехословацьких кордонів читайте у книзі Пйотра Маєвського "Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи" → bit.ly/3XcHus3

📖Відкриваємо передпродаж нашої нової книжки “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів”.У книжці ”Розділена династія” швейцарський історик Фабіан Бауманн пропонує несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір. Використовуючи мікроісторичний підхід, він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Цей розкол зумовили не лише політичні обставини, а й родинне життя, у якому вирішальну роль відігравали жінки, формуючи світогляд наступних поколінь, а також освіта та соціальні зв’язки. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.Захоплива та майстерно вибудувана оповідь, заснована на архівних джерелах — щоденниках, мемуарах та листуванні нащадків обох гілок, — розкриває різні виміри націєтворення у XIX та на початку XX століття. Драматична історія Шульгиних стала віддзеркаленням ширшого процесу: поступового, але невідворотного розходження України та Росії, яке досягло своєї кульмінації у сучасній війні.👉 Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 440 грн замість 520 → https://bit.ly/4kMJsZZ‼️Очікуємо з друку після 15 травня 2025 року!

15 березня 1939 року після обіду в Хусті розпочала свою роботу перша і остання сесія Сойму Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких ухвалили документи історичної ваги. Зокрема таємним голосуванням Сойм обрав президента новоствореної української держави – Августина Волошина, а також прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму державного правління. Підтвердили, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою на чолі з президентом, якого обрав Сойм. Державною мовою Карпатської України проголосили українську. Державним прапором – національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення крайового герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гíмном Карпатської України оголосили національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Сойм також уповноважив уряд за згодою президента Карпатської України видавати розпорядження, що матимуть законну силу.https://localhistory.org.ua/texts/statti/david-proti-goliafa/

🎉Чудові новини! «Локальна історія» – переможець грантової програми на оцифрування культурної спадщини!Ми продовжуємо зберігати живу історію! Завдяки грантовій підтримці від House of Europe ми оцифруємо понад 2000 унікальних інтерв’ю у межах проєкту «Жіночі голоси Другої світової». Це неймовірно цінні свідчення про жіночий досвід та стратегії виживання у воєнні роки, які допоможуть майбутнім поколінням краще зрозуміти минуле. Зокрема, у межах проєкту ми проведемо систематизацію усноісторичних інтерв’ю, а також створимо каталог із багаторівневим пошуком на сайті «Жива історія», що дасть змогу дослідникам та громадськості зручно працювати з архівом. І, що важливо, завдяки підтримці ми забезпечимо довготривале зберігання цих унікальних джерел на сервері. Дякуємо за довіру та можливість зробити українську історію доступною для всіх👉 Слідкуйте за оновленнями, щоб дізнатися більше!Проєкт «Жіночі голоси Другої світової» підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe (”Дім Європи”).#houseofeurope

Крайнім способом розірвати шлюб в річпостполиському селі в 1600-1700 роках було вбивство одного з подружжя. Чоловіки вбивали своїх дружин у гніві, нерідко згодом пояснюючи, що це було «звичайне» покарання, просто вони надто сильно вдарили. Натомість жінки готували вбивство впродовж тривалого часу — чи то діставали й застосовували отруту, чи то розробляли план як позбавити чоловіка життя в інший спосіб. Зважаючи на нерівність фізичної сили, вони намагалися заручитися допомогою якогось іншого чоловіка. Зазвичай це був коханець, але іноді й брат чи хтось, кому спеціально платили за це. Найжахливішу історію про подружнє вбивство занотував Комонецький у 1698 році. Якась Аґнешка Баранковичова з села Кшешув свого чоловіка «сплячого і п’яного, дерев’якою в голову вдаривши […] вбила, а потім, порубавши його сокирою, в печі вночі спалила, і кістки погребла, і жир з нього в каганцю світила». Живецький суд присудив їй відрубати руку та спалити на вогнищі в рідному селі.Інший злочин стався 1749 року в Моравиці, селі на захід від Кракова, неподалік Нової Ґури. Зофья Адамковна, дружина управителя (włodarza) Казімєжа Бартизеля, умовила свого робітника Якуба Собчика допомогти у вбивстві чоловіка. Зофья довірилася Собчику, розповівши про свої неодноразові спроби отруїти чоловіка: «У тому перед ним зізналась, що я йому різні речі даю, але не можу його отруїти, бо якесь диявольське має сумління, що йому ніщо не шкодить». У ніч Святого Варфоломія сталося вбивство. Коли Бартизель застав дружину й робітника, які розмовляли в коморі, через вікно заліз до кімнати та кинувся на Собчика. Однак той, з допомогою Зофьї, збив господаря з ніг; жінка його «схопила за геніталії притискаючи, а він його колінами товк і за горло душив», до того ж настільки успішно, що позбавили його життя. Собчик наказав Зофьї: «Ти йди до стодоли до служебної дівки, скажи їй, що в тебе чоловік хворіє, що у нього нутро болить, […] а як розвидниться, то прийди до комори, галасуй і плач, що в тебе чоловік зомлів, і дай знати братові, щоб його рятували. Так і зробила. Проте з якихось причин їм не вдалося створити враження, ніби це була природна смерть. Які причини та обставини могли призвести до вбивства чоловіка або дружини? У книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

«23 лютого 1952 року в одному із лісових бункерів біля села Дзвиняч на Івано-Франківщині героїчно загинув Михайло Дяченко. Він є найвідомішим повстанським поетом та автором пісні “Рости, рости черемшино”. Його вірші відлунюють досі актуальним змістом, вони є експресивним голосом заклику до збройної боротьби, яка знову на вістрі часу. Членом ОУН Михайло став у 20 років, а невдовзі із псевдом «Гомін» активно брав участь у збройному підпіллі УПА. Уже 1948 року за значну ідеологічно-пропагандивну роботу та літературно-журналістську діяльність його нагородили Срібним Хрестом Заслуги. Пісню про черемшину «Марко Боєслав» написав і присвятив Марті Свідрук, своїй секретарці та звʼязковій УПА на псевдо «Марійка» (друге псевдо «Черемшина»).Патріотичні вірші «Марка Боєслава» відгукувалися повстанцям. Його поезії, надруковані на друкарській машинці, енкаведисти вилучали у спецархів із різних повстанських криївок. За Незалежности пісню вільно заспівали по усій Україні, особливо після 1990 року, коли її виконав соліст ансамблю «Соколи» Іван Мацялко. Відтоді вона пережила другу хвилю популярности. Пісню про черемшину співали на протестних акціях Революції Гідности, де уклали нову кінцівку: «Україно, Україно, – ти купаєшся в крові, ми стоїмо на Майдані, усі хлопці-молодці»».[ Ілюстрація Надія Кушнір ]Більше про історію виникнення пісні «Рости, рости, черемшино» читайте у «Співанику боротьби» → https://bit.ly/4h1UHuO

На фото – зустріч демобілізованого воїна із дружиною у містечку Фарнем, 1945–1946 роки.“У країні із застарілою транспортною мережею та обмеженою кількістю приватних телефонів не завжди можна було передбачити точний час повернення додому демобілізованого солдата. У результаті багато переступали поріг родинної оселі або зовсім без попередження, або ж попередивши лише незадовго до прибуття. Це не обов’язково ставало катастрофою. Возз’єднання звільненого військовополоненого Гарольда Ноулза з батьками саме завдяки несподіваності його приїзду стало ще зворушливішим. “Мати була у дворі, їла яблуко… спершу вона мене не помітила… А тоді раптом збагнула, що хтось стоїть біля неї. Вона перестала їсти, підняла голову, пильно вдивлялася в мене кілька секунд і лише промовила: “Гарольде…”. “Я підійшов до неї, обійняв, поцілував, і вона розплакалася”. Однак інші моменти повернення додому розчаровували демобілізованих. “Я, власне, й очікував, що зустріч із матір’ю відбудеться без видимих емоцій, адже нас так виховували, — розмірковував морський піхотинець Сесіл Верем. — Але коли вона після трьох років моєї відсутности сказала лише: “Отже, ти повернувся”, я засмутився”. Марджорі, дружина колишнього військовополоненого Білла Франкліна, спочатку не впізнала його, коли вони зустрілися у Саутгемптоні. “Ти змінився!” — вигукнула вона після коротких обіймів. Я збентежився та не знав, що відповісти… Я зрозумів, що після чотирьох років розлуки, без спілкування, ми стали абсолютно чужими. “Ми з дружиною познайомилися ввечері перед відходом мого корабля до Африки”, — так починалася типова розповідь у номері журналу John Bull за листопад 1945 року. “Три роки ми писали одне одному й урешті вирішили одружитися після мого повернення додому. Коли ж я повернувся, то з’ясував, на превеликий жаль, що мав абсолютно хибне уявлення про дівчину… наш шлюб — повний провал”. Мільйони закоханих у воєнні роки тепер мусили навчитися жити одне з одним — уперше від початку їхніх взаємин, за умов, далеких від ідеальних”.👉 Як війна вплинула на стосунки подружжя? У книзі Алана Олпорта “Демобілізовані. Повернення після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y

Статеві стосунки подружжя у Речі Посполитій в 1600-1700 - х роках хоч-нехоч мали відбуватися майже публічно. Сільські халупи були одно-, максимум двокімнатними. В одному приміщенні спали господарі, їхні діти, прислуга. У таких умовах про інтимність не могло бути й мови.Наскільки це було можливо, про конфіденційність дбали, але навіть мимовільні свідки не повинні були помічати того, що відбувалося вночі в подружньому ліжку. У вкрай рідкісних згадках, коли йшлося про спостереження за подружжям, яке займалося сексом, із зовнішніх чуттів використовували саме слух, а не зір. У сповідальному пораднику ксьондз Марцін Новаковський радив розпитувати панн: «Чи не підслуховувала ти також, коли чоловік з дружиною спав, що між собою говорили або робили?». Яким був статевий акт? З великою вірогідністю можна здогадуватися, що більшість статевих зносин відбувалися у так званій місіонерській позі, тобто лежачи, обличчям один до одного, причому жінка лежала на спині. Джерела також фіксують використання в селянському середовищі стоячих позицій, також — як припускав Збіґнев Кухович — напевно відомі були й інші позиції, зокрема ті, що повторювали сексуальну поведінку тварин. Численні перекази свідчать про надзвичайну брутальність сексуальної поведінки в селянському середовищі.Вацлав Потоцький писав, що «селяни києм дружин під час кохання луплять». Мельник Войцех Срока зі села Ленка під Новим Сончем пояснював, що вбив дружину цілком випадково, «таким способом, лежачи зі мною на ліжку, не хотіла мені бути покірна до подружнього обов’язку. Я розгнівався, вдарив її у груди кулаком, і відразу зомліла; я цього не помітив, відразу ліг, давши задуму спокій, заснув був потім». Агресивність, грубість і глузливість сільських амурних стосунків часами набували шокуючих форм і для тогочасної еліти, і для сучасного читача. Але загалом селяни суворо дотримувалися культурних принципів, прийнятних для їхнього середовища. Зрештою, поряд із поривчастими й егоїстичними проявами можна спостерігати щонайменше так само часто ніжність і лагідність до партнера. Як типові елементи сексуального зв’язку згадані поцілунки, погладжування та інші пестощі. Поза тим проглядається зацікавлення наготою та тілесною привабливістю партнера.Якими були особливості статевого життя подружжя в сільській громаді? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I