«Для багатьох язичницьких вождів, які стали першими християнськими королями Східної Європи, навернення було прагматичним рішенням, але воно насправді мало духовні наслідки. Наскільки складним був перехід в іншу віру демонструє лист від болгарського хана Бориса до Папи Римського Миколая I у 866 році. На той час болгари вже жили в Європі понад двісті років. Упродовж цього часу вони поступово злилися зі слов’янами, їхніми сусідами-землеробами, проте надалі вперто дотримувалися старих степових звичаїв, зокрема, язичництва. Коли хан Борис обмірковував, яку церкву обрати — православну чи римо-католицьку — він хотів розібратися в деталях. Хан склав список питань до Папи Римського. Чи зможуть хрещені чоловіки й надалі носити штани? А жінки? Скільки дружин може мати чоловік? Чи можна займатися коханням після вагітності або під час Великого посту? Чи клятви на мечах залишаються обов’язковими? Чи можна митися в п’ятницю? Чи треба носити тюрбани у церкві? Чи буде й надалі дозволено зцілювати рани магічним камінням? Папа відповів хану Борису по пунктах. Штани, тюрбани й купання дозволені, магічне каміння і багатоженство — не дуже. Ці відповіді, здається, задовольнити хана більше, ніж ті, які надав на ті самі запити Патріарх Константинопольський. Втім, Борис все ж обрав бік греків. Це рішення було стратегічним. Візантійські імператори були ближчими й краще озброєними, ніж латиняни. Такі самі розрахунки визначили християнізацію всього регіону. У IX столітті серби слідом за болгарами потрапили у візантійську орбіту. У 987 році до них приєдналися київські князі. Для цих воєначальників, напіввікінгів-напівслов’ян, привабливість візантійського християнства була як естетичною, так і політичною. Отримавши дозвіл увійти в константинопольські храми, руські князі оніміли від подиву. Пізніше, літописець повідомляв, що увійшовши в Софійський собор, вони не знали, де були, «на небесах чи на землі», але знали напевно, що «там живе Бог». Руські князі, отже, обрали бік краси, хоч сприяло й те, що Константинополь заразом був їхнім найголовнішим торговельним партнером. В інших країнах переважали більш приземлені інтереси. Для чехів, хорватів, поляків найбільша загроза йшла з заходу у вигляді Франкської імперії та її — Священної Римської імперії з німецьким домінуванням. Обидві держави сповідували католицизм. Для слов’янських королівств звернення безпосередньо до Святого Престолу було оборонною стратегією. Вони могли розвинути власні християнські інституції, а не користуватися нав’язаними згори німецьким імператором. Ці вибори віри, зумовлені конкретними політичними обставинами IX та X століть, мали далекосяжні наслідки. Через них Східна Європа стала кордоном між двома суперницькими християнськими світами Риму та Візантії. Лінія розмежування між православними та католиками проходила всередині багатьох держав, призводячи до століть розбрату. Навіть у XX столітті напруга, створювана схизмою, спричиняла розпад і згорання націй. Однак для перших християнських правителів Східної Європи все це було неосяжним майбутнім. Їхньою нагальною турботою було впровадження християнства у повсякденне життя їхніх піддатих. Щоб християнство утрималося, воно мало спершу закріпитися на місцевому рівні. Для цього найлегше було знайти місцевих святих та побудувати культ довкола них». Придбати книгу Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/