“Третього березня 1911 року в одному з белградських помешкань було засновано організацію “Єдність або смерть!”, у народі відому також як “Чорна рука” (Црна рука). Серед сімох її засновників (п’яти офіцерів-заколотників і двох цивільних), присутніх на установчій зустрічі, був і Апіс — тоді викладач тактики у військовій академії. Статут організації “Єдність або смерть” розпочинався закономірним формулюванням, що мета нової організації — “об’єднати Сербію”. У подальших пунктах було зазначено, що члени організації повинні вплинути на уряд, щоби він прийняв ідею, що Сербія — “П’ємонт” сербів і загалом південнослов’янських народів. Часопис, заснований щоб поширювати ідеали організації “Єдність або смерть!”, звісно ж, теж називався “П’ємонт” (Пијемонт). Новий рух пропагував всеохопне й гегемонне тлумачення сербськости: пропаганда “Чорної руки” не визнавала окремішности боснійських мусульман і категорично заперечувала існування хорватів. Щоб підготувати всіх сербів до жорстокої боротьби за єдність, яка, безсумнівно, буде насильницькою, організація має проводити революційну роботу на всіх територіях, де проживають серби. За межами Сербської держави вона повинна всіма доступними засобами боротися із ворогами сербської ідеї. У середовищі організації “Єдність або смерть!” існувала давня ненависть сербських військових до Радикальної партії. Була також спорідненість із протофашистською ідеологією: метою стала не тільки зміна керівництва країни (його змінено 1903 року, але це не принесло нічого доброго для сербської нації), а й наскрізне оновлення сербської політики й суспільства — “регенерація нашого виродженого племені”. Увесь цей рух тримався на культі таємности. “Чорна рука” швидко проникла в офіційні структури Сербії; військові, які туди входили, інфільтрувалися в ряди сербських прикордонників і митників — особливо на сербсько-боснійському кордоні. Таємність “Чорної руки” була парадоксально публічною. Уряд і преса вже незабаром дізналися з чуток про її існування — хтось навіть казав, ніби принца Олександра, який мав зійти на престол після викрадення його старшого брата Георгія, заздалегідь поінформували про нову організацію, і він підтримав її діяльність. (Принц належав до вузького кола спонсорів, які допомагали фінансувати “П’ємонт”). Процес вербування був неформальним і часто напівпублічним; вербувальникам варто було лише згадати про патріотичну діяльність організації і багато офіцерів приєднувалося без вагань. Приголомшлива таємничість “Чорної руки”, мабуть, закривала ще й емоційну потребу її членів: адже який сенс вступати в таємну організацію, якщо ніхто не знає, що ти до неї належиш? Бути поміченим за звичайним столом з іншими змовниками додавало відчуття важливости; це також створювало захопливе відчуття причетности до змови серед тих, хто формально був поза мережею, але знав про неї, а це було дуже важливо для руху, який претендував на те, щоби стати представником мовчазної більшости сербської нації. І хоч про існування організації знали всі, хто хотів, її цілі огортав ореол непевности. Як і багато лідерів Радикальної партії, Пашич розглядав “Чорну руку” як рух передусім спрямований на повалення Сербської держави зсередини, здається, вважав її ультранаціоналізм лише прикриттям внутрішньої підривної діяльности. Цю хибну інтерпретацію повторювали численні дипломатичні звіти. Завжди добре поінформований австрійський посол у Белграді, до прикладу, у листопаді 1911 року звітував, що заява “Чорної руки” про те, що вона є патріотичним об’єднанням, яка діє за межами Сербії і має на меті об’єднати всіх сербів, “насправді є лише прикриттям; її справжня мета — втручатися у внутрішні справи””. Про таємну сербську організацію “Чорна рука" та її роль у підготовці до великих європейських подій читайте у книзі “Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року” Крістофера Кларка → https://publishing.localhistory.org.ua/product/snovydy-yak-yevropa-vvijshla-u-vijnu-1914-roku/