Чужий крикМи ріжемо крила, щоб ними набити подушку,Бо м’яко лежати важливіше, ніж вміти літати. Ми просимо Бога про нову, блискучу ігрушку,Забувши, що він нам давав благодать, щоб кохати. Ми взяли океан і розлили його по пляшках,Підписавши: "Вода для миття лобового скла". Ми тримаємо душі в тісних, залізних лещатах,Щоб вона, не дай Боже, живою знов не була. Ми вийшли на площу, де міряють душу на грами,Де сонце - ліхтар, що заважає заснути вночі. Ми вічні шедеври запхали у пластик, у рами,Й на них, як на гак, почепили від дому ключі. Це епоха зручних, синтетичних, легких матеріалів:Щоб не прати - викинув. Щоб не лагодити - купив. Ми боїмось "важких", драматичних, глибоких сценаріїв,Де треба терпіти, щоб хтось тебе справді цінив. Людина людині тепер - не Титан, не Атлант,А сервіс, що має робити нам "добре" і "зручно". Якщо ти зламався, скінчився твій "грант" чи талант -Тебе заміняють на іншого. Швидко. Беззвучно. І крутиться світ, як шалена, глуха карусель,Де ми - пасажири, що платять своєй пустотою. Ми зробили "комфорт" головною із наших цілей,Забувши, що щастя завжди пахне потом, слізьми... І тобою.© А. Ч. (15.12.2025)