Перші протитанкові міни🇩🇪Поява перших танків у битві на Соммі в 1916 році викликала фурор, і невдовзі поле бою показало ефективність нової техніки. Німецька піхота не могла нічого протиставити танкам, через що німці поспішно шукали способи боротьби зі сталевими монстрами.Одним з перших зразків спеціальної протитанкової зброї стали саморобні міни, для виготовлення яких використовувались 150-210 мм снаряди та 250 мм мінометні міни (sic!). Снаряди оснащувались модифікованими підривниками і закопувались в землю вертикально. Загалом завдяки солдатській винахідливості з'явились десятки типів мін на основі артилерійських боєприпасів. З часом нарешті з'явилась Flachmine 17, яка вже була серійною протитанковою міною натискної дії. Вона важила 4,6 кг та містила в собі 18 підривних зарядів вагою по 200 г, загалом 3,6 кг вибухівки. Міна була призначена для пошкодження гусениць танків для їх знерухомлення. Загалом до кінця війни було виготовлено більше мільйона Flachmine 17.Також раджу прочитати унікальні документи з німецького архіву про це:1) https://invenio.bundesarchiv.de/invenio/direktlink/226c7590-15e8-491e-a180-69a02cf8c0de/2) https://invenio.bundesarchiv.de/invenio/direktlink/4f5e9ce7-a094-44f5-86ef-d1db66e35854/Ще інтерес представляє американський документ: https://www.bulletpicker.com/pdf/German-Tank-Mines.pdf#міна #Німеччина
Всі ви вже бачили відео, як іранський дрон Arash-2 атакував Азербайджан.Отже поговоримо трохи про нього. Arash-2 - це баражуючий боєприпас , Іранського виробництва. Він є розвитком попередньої моделі Arash‑1 та фактично є варіантом БпЛА Kian‑2 із ДВС замість реактивного двигуна.КонструкціяДрон має довгий циліндричний фюзеляж довжиною 4.5 метрів з загостреним носом та звуженням у хвостовій частині.Ближче до задньої частини розташовані крила, а також один вертикальний кіль. Розмах крил близько 4 метрів.У базовій конфігурації з носової частини виступає характерний металевий шип — скоріш за все це трубка Піто, але в деяких джерелах вказується що це контактний підривач.Також на деяких зображеннях можна побачити версію, де замість «шипа» встановлена електрооптична інфрачервона головка наведення (EO/IR).Запуск і характеристикиСтарт дрона відбувається за допомогою реактивного прискорювача з наземної пускової платформи, контейнера або з палуби корабля. Після запуску основний рух забезпечує поршневий двигун.Заявлені характеристики: • дальність — до 2000 км • максимальна швидкість — близько 185 км/год • робоча висота — до 3600 мНаведенняТочна система наведення офіційно не розкрита. Із відкритих джерел також можна побачити що ББ використовує 4 канальну CRPA антену.У версіях з EO/IR-головкою можливе більш точне наведення та навіть ураження рухомих цілей. Поки що неясно, чи це здійснюється через оператора (що обмежує дальність каналом передачі даних), чи за допомогою попередньо завантажених зображень цілі.Бойова частинаТочна маса бойової частини так як і її тип - невідома. У різних джерелах фігурують цифри 150–260 кг, але найбільш імовірно, що реальна маса ближча до нижньої межі цього діапазону.Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!
Окупанти відновлюють виробництво однозарядних пускових установок калібру 122 мм.Ще під час війни у Вʼєтнамі радянська сторона створила для партизанських формувань компактну переносну установку 9П132 «Град-П». Її головна ідея була проста: мінімум складності, можливість приховано доставити на позицію, швидко відпрацювати та так само швидко змінити місце. Вага Град-П близько 55 кг , що дозволяло розбирати систему та переносити її розрахунком.Тепер росіяни демонструють власну версію такої концепції — «Козерог-1», яку позиціонують як «багатоцільову артилерійську платформу». Калібр той самий — 122 мм (під боєприпаси типу БМ-21 «Град» або «Торнадо-Г»), але сама установка значно масивніша ( заявлена вага близько 235 кг ) і розрахунок із трьох осіб.Козерог-1 має такі характеристики:- можливість встановлення до трьох направляючих;- кут підвищення від −10° до +80°, сектор повороту до 240°;- темп стрільби 1–3 постріли за хвилину;- заявлена дальність — від 200–400 м до приблизно 22 км (залежно від боєприпасу);- складна конструкція з можливістю розбору на частини;- перекидний кронштейн для встановлення оптики — як для прямої наводки, так і для стрільби із закритих позицій;- також заявляється про можливість дистанційного управління та пуску.Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!
Знову в мене для вас нічого важливого немає, тому трохи історії :)До вашої уваги радянська інженерна екзотика зі світу військової техніки.Свого часу (орієнтовно 70–80-ті роки) існувала спеціальна версія УАЗ-469, яка використовувалась як дорожній індукційний міношукач. Машина отримала досить незвичну особливість — два керма. Друге кермо було потрібне оператору, який керував положенням пошукового елементу під час руху та фактично відповідав за точність обстеження дороги.Конструкцію авто серйозно переробили: додали пневмосистему до гальм і зчеплення, а також компресор у трансмісії. Це дозволяло автоматично і максимально швидко зупиняти автомобіль при виявленні підозрілого сигналу. Робоча швидкість при цьому була дуже низькою — до 10 км/год, що було необхідно для коректної роботи пошукового обладнання.Спереду встановлювався пошуковий елемент на винесеній рамі, що дозволяло перевіряти дорогу ще до того, як колесо автомобіля наїде на небезпечну ділянку. Ззаду розміщувався бак із трасувальною рідиною — вона залишала на дорозі жовті смуги, позначаючи вже перевірену та умовно безпечну ділянку.Випустили такі машини у дуже малій кількості, і зараз це скоріше музейна або колекційна техніка (хоча може окупанти подивляться на цей пост і вигадають щось чергове «аналоговнєтноє» 😜). Варто додати, що подібні проєкти добре показують, як ще десятки років тому намагалися механізувати та частково автоматизувати небезпечну роботу саперів.Після розвалу СРСР модифікація УАЗа використовувалась, але вже далеко не у військових цілях. Жителі сільської місцевості встановлювали на місце індукційного міношукача плуг і використовували машину на території своїх полів та городів.Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!
Поява інженерних машин розгородження після Другої світової війниІнженерні машини розгородження (ІМР) - це спеціалізована броньована техніка, призначена для подолання штучних і природних перешкод у зоні бойових дій. Їх поява пов’язана зі змінами характеру війни у другій половині ХХ століття.Після Другої світової війни стало зрозуміло, що майбутні конфлікти все частіше відбуватимуться у містах та інфраструктурно насичених районах. Руйнування будівель, завали, мінні поля, протитанкові загородження й зруйновані дороги почали відігравати не меншу роль, ніж безпосередні бойові дії. Арміям знадобилася техніка, здатна швидко відновлювати прохідність місцевості під загрозою обстрілів.Хто і як почав їх створювати?Перші системні спроби створити спеціальні машини для розчищення бойових завалів з’явилися у 1950–60-х роках у кількох країнах одночасно. Найактивніше цим займалися інженерні служби великих армій - передусім у СРСР, США та країнах НАТО.У СРСР за основу взяли танкові шасі завдяки їх прохідності та захищеності. Так у 1960-х роках з’явилися перші серійні ІМР на базі Т-54/55, а згодом Т-72. Подібний підхід застосовували й у західних країнах - адаптували вже існуючі танки, встановлюючи на них інженерне обладнання.Інжнерні машини СШАУ США розвиток інженерної бронетехніки йшов у межах концепції Combat Engineer Vehicles - бойових інженерних машин, призначених для підтримки наступу та відновлення мобільності підрозділів.Ще у 1960–70-х роках були створені інженерні машини на базі танка M60, зокрема M728 Combat Engineer Vehicle. Вони оснащувалися відвалами, кранами та лебідками для розчищення завалів, встановлення інженерних конструкцій і роботи з важкими перешкодами.У новішому поколінні США перейшли до машин на базі танка Abrams. Найвідоміша з них - M1150 Assault Breacher Vehicle (ABV). Вона спеціалізується на проробленні проходів у загородженнях і забезпеченні безпечного руху інших підрозділів. Це приклад високотехнологічної інженерної машини з потужним захистом, автоматизованими системами та спеціалізованим обладнанням.Американський підхід робить акцент на інтеграції таких машин у загальну систему бойових підрозділів та на їхній високій живучості в зоні ризику.Не заводські та імпровізовані версіїОкремим явищем стали не заводські, або польові версії інженерних машин. Вони виникали там, де не було можливості швидко отримати серійну техніку, але існувала гостра потреба у розчищенні проходів.Інженерні підрозділи та ремонтні бази адаптували звичайні танки, БТР або навіть цивільні бульдозери:встановлювали саморобні відвали з бронелистів або будівельних конструкцій, додатково бронювали кабіни та вузли,монтували прості крани, лебідки або маніпулятори з наявних компонентів.Такі машини були менш універсальними та безпечними, ніж заводські аналоги, але дозволяли швидко вирішувати інженерні завдання в умовах дефіциту ресурсів. З інженерної точки зору це приклад швидкої адаптації техніки до нових умов шляхом модульності та функціональної переорієнтації.96 ОБП III АК | Інстаграм | Facebook | TikTok
Трохи з історії підривної справи Російської імперії.На першому фото показано чотири варіанти обтискачів, які використовувалися у 1877 році під час дослідів над білим динамітом Діллера та целюлоза-динамітом Трауцля. Завдяки тому, що ВР були іноземного виробництва, на досліди потрапило і кілька варіантів обжимів. Показано зовнішній вигляд і як виглядають губки у вказаному місці.На той час динаміт військовими у імперії не використовувався або принаймні з ним були мало знайомі на практиці. Але вже під час війни з Туреччиною у 1877-78 роках динаміт доволі активно використовувався для підривних робіт, у тому числі у тилу ворога. Той динаміт закупався за кордоном; якось в інтернеті навіть зустрічав назву архівної справи (здається у сучасному Краснодарському краї) про експорт динаміту, скоріше за все той експортований використовувався на Кавказькому фронті тієї війни.На фото з малюком 1882 року тип обжиму показано вже один. Логічно припустити, що він і став основним для армії і таким приблизно до кінця Другої світової війни вже при комуністах, у червоній армії. Потім він трансформувався у той пристрій, який зовсім не є безпечним (у порівнні з німецькими або чеськими обтискачами), але використовується досі.Але при цьому у літературі до 1917-го року зустрічається вид обтискача з каструбатими формами (дивись третій малюнок).У кінці 1930-х років новатори підривної справи вже у червоній армії вносили пропозиції щодо покращення обтискача. Зокрема, пропонували одну ручку на кінці зробити плоскою (така собі викрутка, для розширення запалювального гнізда тощо), а у другій зробити місце під лезо ножа і ще якогось інструменту. Виходив такий собі многофункціональний пристрій, який виглядає не погано і зараз. Але жодного відлуння у головах вищого керівництва ця пропозиція не знайшла і обтискач залишається таким досі без змін у федерастів.
Скрін з ворожого ресурсу. Друзі, ну не можна викладати серійні номери ворожих бортів у відкриті соцмережі. Серійний номер, це не просто цифри! Це ключ до інформації.По ньому можна: - відстежувати партію виробництва; - розуміти який завод / лінія / період випуску; - співставляти конкретні модифікації, БЧ, підривачі, електроніку; - аналізувати ефективність рішень (що спрацювало, а що ні); - коригувати технології, тактику застосування та маскування.Коли серійники масово з’являються у відкритому доступі: - ворог отримує зворотний зв’язок без розвідки; - спрощується аналіз втрат і причин відмов; - можна швидше вносити зміни у наступні партії.Фактично, ви безкоштовно допомагаєте їм покращувати свою зброю.Якщо вже прям в дупі пече і дуже хочеться першим викласти «круту інфу», то хоча б замажте все, що може дати ворогу додаткову інформацію.Серійники, маркування, QR, плати, написи — усе це.Це ж реально не складно, але може зекономити комусь життя і не допомогти ворогу зробити роботу над помилками.P.S. В нашій спільноті, наче, ніхто в такому не був помічений, але про всяк випадок нагадаю.Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!
Вугільна міна ч.2Лише після війни, коли пресі стало доступним листування Томаса Кортні, з’ясувалося, що вибух був наслідком застосування «вугільної торпеди».Наймасштабнішою трагедією, яку пов’язують із цими пристроями, стала катастрофа пароплава Sultana 27 квітня 1865 року біля Мемфіса. Після вибуху трьох із чотирьох котлів судно загорілося. На борту перебувало близько 2300 пасажирів, понад 1800 з них загинули, значна частина — нещодавно звільнені військовополонені Півночі. Пізніше колишній агент Конфедерації Роберт Лауден заявив, що саме він використав вугільну бомбу для підриву судна.За неофіційними оцінками, Торпедне бюро секретної служби Конфедерації за останній рік війни завдало Півночі більше збитків, ніж за попередні три роки разом узяті.Подальша історія показала, що ідея замаскованих під вугілля вибухових пристроїв не зникла. У Першій світовій війні їхня технологія майже не змінилася, але сфера застосування поширилася на залізничний транспорт. Під час Другої світової війни радянські фахівці спеціальних операцій, зокрема І.Г. Старінов і К.С. Заслонов, ефективно використовували подібні безоболонкові заряди проти локомотивів і інфраструктури.У післявоєнний період США знову звернулися до напрацювань Кортні, намагаючись застосовувати вдосконалені аналоги під час спеціальних операцій у В’єтнамі. Сьогодні, попри зменшення ролі вугілля в транспорті, воно й досі широко використовується в енергетиці та металургії. З огляду на історичний досвід, загрозу диверсій із використанням замаскованих вибухових пристроїв повністю виключати не варто.Історія вугільних мін Томаса Кортні демонструє, що навіть на перший погляд невинний матеріал може стати ефективною зброєю, якщо його правильно замаскувати і піднести до цілі. Навіть невеликі заряди, інтегровані в енергетичні системи, здатні спричинити масштабні руйнування завдяки фізиці процесу (парові котли, локомотиви, промислові агрегати). Для сучасних спеціалістів з протидії ВНП ця історія має кілька ключових уроків: загроза не завжди має класичний вигляд боєприпасу, будь-який об’єкт у енергетичних або транспортних ланках може бути потенційно небезпечним, а ретельний аналіз та превентивні заходи критично важливі. Технології змінюються, але принципи диверсії залишаються схожими, і історичний досвід Конфедерації показує, як винахідливість і маскування можуть багаторазово підвищити ефективність обмеженого заряду. Сьогодні, коли енергетичні та транспортні системи залишаються вразливими, історія вугільної міни нагадує про необхідність постійної пильності, уважного ставлення до атипових загроз і важливість знання минулого для безпечного застосування сучасних технологій.Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!
Нова бойова частина для БпЛА від росіян.Зафіксовано використання ворогом нової термобаричної бойової частини для БпЛА. Орієнтовна загальна маса - близько 2,2 кг.Корпус - алюмінієвий. Склад термобаричної суміші наразі не ідентифікований.Ключова особливість - новий тип підривача.Замість вже знайомих УЗ / УЗ‑2 / УДІВ‑ДД використано новий донний інерційний підривач з механізмом дальнього зведення.Відомі характеристики: • Має механізм дальнього взведення. Тип поки не встановлений (ймовірно механічний або електричний); • час зведення — орієнтовно 150 секунд; • наявний піротехнічний індикатор взведення, візуально схожий на такі, які застосовуються в УЗ‑2.Окремо відмічається факт відсутності будь-якої технічної документації або інструкцій до цих боєприпасів. На це скаржаться самі окупанти, яким приходиться працювати із ними. З практичної точки зору: маємо нову БЧ з нетиповим підривачем, скоріш за все в середині нічого складного: та сама кулька або якесь інше інерційне тіло із підпружиненим жалом. Якщо в когось є ще якась інформація стосовно цього бп, будемо вдячні якщо поділитеся:)Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!
Новий підривач росіян ВМ-КПНа різних напрямках все частіше почав з’являтися підривач із маркуванням ВМ-КП. За загальною ідеологією та зовнішніми ознаками він дуже нагадує підривачі сімейства УЗ, однак має іншу назву й низку конструктивних відмінностей.Що відомо станом на зараз:Тип: головний, контактний підривачПринцип дії: спрацьовує при ударі об перешкодуУмова надійного спрацювання: швидкість підходу до перешкоди — не менше 20 м/сДальнє взведення реалізується шляхом виймання шплінта зі стрічкою та їх кріпленням до важкого предмета на землі (вагою не менше 1 кг) під час запуску БпЛА. Після набору висоти понад 3 м датчик цілі звільняється від жорсткої фіксації.Конструктивна особливість:до взведення датчик цілі виступає з підривача менше ніж на 0,5 мм;після взведення — понад 4 мм.Загалом ВМ-КП виглядає як подальший розвиток уже відомих рішень (УЗ). Якщо УЗ/УЗ-2 створювались для більших і важчих БЧ (зокрема «Герань-2») і могли застосовуватись як донні підривачі, то ВМ-КП, судячи з усього, розрахований на менші ударні БпЛА (типу «Молнія», «Молнія-2», де він зараз і зустрічається) та FPV-дрони. У цьому сегменті він, імовірно, має замінити УЗ-2, який часто не спрацьовує з тим же ОФБЧ-2.Наразі немає підтверджень щодо наявності у ВМ-КП механізму самоліквідації (ймовірніше — відсутній).Як з’явиться додаткова інформація або нові фото — обов’язково розберемо.Також, якщо ви вже "ковирнули" це діло, то будь ласка, не соромтеся написати адміну і поділитися інформацією 🤪Поділитися новиною| Звʼязок з адмінамиМіни та кава з канапками!