В чому головний парадокс українського громадянського суспільства? І чому його сила може вводити в оману?

Нова публікація на Substack: Соціальний капітал. Частина I: Україна у світових індексах та що стоїть за здатністю діяти разом.

Парадокс українського громадянського суспільства в тому, що в моменти великих криз воно демонструє феноменальну здатність до саморганізаціі та взаємодопомоги. Це добре видно і за показниками волонтерства, і за високими оцінками соціального капіталу в окремих міжнародних дослідженнях.

За World Giving Index 2024 Україна посіла 7-ме місце у світі: 77% опитаних допомагали незнайомцеві, 67% робили пожертви, 27% волонтерили. Bertelsmann Transformation Index 2026 також високо оцінює український соціальний капітал — 8 балів із 10.

Однак International IDEA водночас відносить Україну до верхньої чверті країн світу за показником Civil Society, себто за умовами для існування, автономності та впливовості організованого громадянського суспільства, і до нижньої чверті за Civic Engagement — громадянською залученістю, тобто активною участю людей у громадських організаціях, асоціаціях та інших формах громадянського життя.

Це проявляє значно фундаментальнішу проблему. Поряд із високою здатністю до кризової згуртованості ми бачимо слабшу регулярну громадянську залученість, проблеми з ширшими горизонтальними зв’язками, а в інших дослідженнях, ще й дуже низьке відчуття того, що громадянин може бути почутий державою.

Цю картину доповнює reSCORE 2024. Показник того, наскільки громадяни відчувають, що українська влада зважає на їхні потреби та готова їх слухати, становив лише 3 бали з 10. Оцінка підзвітності влади була майже такою самою всього 3,1 бала. Причому мова не про «якість влади», а саме про те, як громадяни сприймають свої відносини з державою.

Подібних суперечливих сигналів у дослідженнях українського суспільства чимало, і разом вони ставлять значно цікавіше питання: чи достатньо самого існування сильного організованого сектору громадянського суспільства, щоб говорити про настільки ж сильну культуру особистої участі громадян?

І саме тут можна поставити навіть ширше питання: чи достатньо мати сильні професійні громадські організації, якщо участь самих громадян в асоціативному житті залишається слабкою?

Національна єдність, готовність допомогти під час біди та звичка регулярно об’єднуватися заради спільних ідей та цілей - це пов’язані, але далеко не тотожні речі.

Якщо говорити буквально, то нам потрібно розвивати цілу культуру участі громадян в асоціаціях. Не кожна з них повинна впливати на державу чи перетворюватися на громадський рух. Але вона може стати місце зустрічі («треті місця») для людей з різних соціальних кіл, при цьому вона ж буде навчати учасників домовлятися, брати відповідальність і діяти разом. Звісно, багато таких «клубів» залишиться просто цікавим дозвіллям або розпадеться, проте частина з часом може стати інструментом організованого впливу. Саме тому для суспільства можуть мати значення речі, які дуже легко назвати дрібницями: книжкові клуби, спортивні команди, сусідські товариства, локальні ініціативи і навіть банальна гільдія в онлайн-грі.

Соціальний капітал не про «доброту суспільства», а про зв’язки, довіру й норми взаємності, завдяки яким людям простіше щось робити разом, бо це майже буквально кровоносна система Республіки.

Саме тому, у свій час коли Токвіль прибув до США, його вразили не лише американські політичні та економічні інститути, а й звичка громадян постійно створювати асоціації - великі й навіть крихітні, серйозні й легковажні. Для нього важливим був сам досвід спільної дії.

В одному з розділів Democracy in America він сформулював думку, яка, мабуть, найкраще підсумовує всю мою публікацію:

«Що більшою є множина малих спільних справ, то більше люди, навіть самі цього не усвідомлюючи, набувають здатності разом братися за великі справи».