Хочу сказати про нашу тітку Шуру, та й про нас усіх також.Уявіть себе на її місці. Вам під 90 років, ви сидите тихесенько відпочиваєте у затишку поруч з подругою. Буквально поруч, між вами меньше метра відстані... Лунає страшенний вибух і ваша подруга вже лежить на асфальті, стогне, поруч валяється її рука, з живота видно нутрощі і все навкруги, в тому числі ваша кофта, забризгано мозковою речовиною. І з неї хреще кров потоком, вже величезна калюжа.Яку реакцію можна очікувати? Обморок, воплі, істерику, ридання... Тітка Шура залишилася в абсолютно ровному емоційному стані, як і була.Вона була лише трохи розгублена - бо по вухах шарахнула хвиля, мені довелося двічі перепитувати - чи викликали швидку? Але коли вона зрозуміла питання, вона чітко відповіла і взагалі нормально спілкувалася з іншими сусідами.Теж саме і про інших. "А що з нею?" - "Руку відірвало, ось бачиш?" - "Блін. Ну вона жива?... Вона ж жива! Швидку викликали? Давайте я зателефоную" (це все я) Треба руку перетягнути, блін, перчаток нема, турнікету нема, - якось бінтом перетягнув, руки повністю в крові: "Тьотя Шура, полийте мені на руки" - вона бере бутиль, допомагає змити кров.Всі навкруги, звісно, не радісні, сумні, зосереджені, але ніяких різких емоцій. Так, лежить жінка в калюжі крові, дах у будинка пробитий, дерево палає і смердить - все це дуже погано, але ніякого "боже! який жах, що ж робити, що з нами буде!?" - навіть натяку нема, ні у кого...Я вважаю, це дуже характерна риса для всіх, хто живе тут, в Херсоні, на лінії фронту.#херсон