Imara Notia | рецензія_на_книгуЩо ж, сьогодні думаю можна поговорити і не про одну к...

#рецензія_на_книгуЩо ж, сьогодні думаю можна поговорити і не про одну книгу. Справа полягає в тому, що про наукові книги мені зазвичай є в рази більше, що написати. Репортажі ж просто мене занурюють в світ, який я намагаюсь пережити разом зі згаданими в них людьми. Роботи Тохмана, Капусцінського та Катажини Боні є тому прикладом. Войцех Тохман — один з достатньо відомих польських журналістів. У 2006-2007 роках викладав у Інституті журналістики Варшавського університету, а у 2009 разом із Маріушем Щиглем і Павлем Ґузлінським заснував Інститут Репортажу. Українською перекладено 3 його роботи: «Ти наче камінь їла» (2009; 2022); «Сьогодні ми намалюємо смерть» (2023); а також «Піяння півнів, плач псів» (2024). Загалом, всі вони складають собою серію, яка розповідає про геноциди по світу.Перша про війну в Боснії та Герцеговині, друга про геноцид в Руанді, а третя про геноцид в Камбоджі. Автор, вочевидь, орієнтувався на Ришарда Капусцінського, однак все ж приділяє більше уваги особистим історіям людей, аніж власним переживанням. Це не є жодним чином погано, просто мені більш близький за стилем повіствування Капусцінського. Тохман приділяє дуже багато уваги деталям. В усіх трьох книгах він намагається передати максимально близько те, що і як переживають люди. Наприклад, сцени різанин та ґвалтувань в Руанді, як в Камбоджі рідні садили своїх дітей в клітки на десятиліття через психічні розлади, або ж ідентифікація понівечених тіл в Боснії та Герцеговині. Думаю, читання подібного може довести чутливих людей аж до блювотного рефлексу. В моєму випадку просто кидало в спогади побаченого на Херсонщині. Особливо можна похвалити автора за те, що він висвітлив тему недобросовісності міжнародних організацій, які виділяючи великі бюджети на, наприклад, ідентифікацію тіл, не дуже поспішають розбиратися з завалом справ. Краще розтягнути все на мільярд років, провести тисячу тренінгів, тим часом як родини померлих й самі вже помиратимуть. Помиратимуть від старості, а на заміну дітям приходитимуть онуки, правнуки і т. д. Звісно, подібне актуально не тільки до країн, описаних вище. До міжнародників в Україні часто не менше питань. Особливо якщо ми заводитимемо мову за їхню "близькість" з людьми. В мене іноді виникає відчуття, що подібне попросту відсутнє. Не дивно, що люди як за війни в нас, так і після геноцидів в різних країнах, дивляться достатньо скептично на реалізацію міжнародних організацій. Утім, так, зате можна в звітності донорам написати, скільки крутих тренінгів по [вставте англосаксонську термінологію] ми провели. Всі, кого цікавить тема геноцидів в різних країнах по світу, а також яку в них роль грали цивілізовані гегемончики — обов'язково рекомендую до прочитання. Думаю, ви не пошкодуєте, ознайомившись з роботами Тохмана, які до того ж невеликі за розміром. Окремо дякую видавництву «Човен» за те, що вони все якісно зшили та видали. Можливо, коли в мене вже буде напоготові книга по окупації Херсонщини, я звернусь до реалізації мрії саме до них.