Але інколи вона звучить так, ніби ти перекладаєш відповідальність за вдячність на Бога. Ніби кажеш: “Нехай Бог думає, як тобі вітдячити”. І з цього часу це Бог має думати, як тобі вітдячити. Може, це й нормально. Хто зна.Потім я згадав про штани. Вихователька в садочку казала, що Марчику потрібні нові зимові штани. Коли вони виходять гратися на сніг, старі промокають. Я відкрив інтернет, порівняв ціни. Дешевше за 1200 гривень знайшов у Decathlon. Це далеко, але пряма гілка метро. Я поїхав.Метро було тепле. Люди в метро були звичайні. У когось пакети. У когось кава. У когось погляд, який ні на кого не дивиться. Я купив штани. Успішна покупка — маленька перемога, яка виглядає смішно, коли згадуєш, що від війни вона не рятує. Але дитині буде сухіше. І цього вже достатньо.Повернувся назад — ніби за графіком мали давати світло. Але світла не було. Я написав у будинковий чат: “Є у нас світло?”Відповіли коротко: “Немає”.І тут приходить те відчуття, яке найгірше. Коли тобі нікуди повертатися. Дім без світла й тепла — це не дім. Це просто кімната з холодними стінами. Повернення додому стає схожим на вихід надвір.Ми подивилися ціни на готелі. Вони зросли. Це навіть зрозуміло: генератори, вода, опалення. Ніхто не приїде туди, де немає базового. Але коли ти дивишся на ціну, ти раптом розумієш, що твій вибір — не вибір. Це просто математична задача без правильного рішення.Ми повернулися додому.Квартира зустріла нас справжнім холодом. Не тим, який “прохолодно”, а тим, який ріже. Воду в батареях спустили вже давно. У нас є два EcoFlow: один маленький — для роутера, інший трохи більший — для телефону й ноутбука. Іноді ми підключаємо до нього кавомашину — як маленьке свято, як доказ, що життя ще вміє бути нормальним хоча б на дві чашки. Але цього разу розрядився і він.Я подумав: може, заряджу внизу, у вахтерки. Там інша лінія, і інколи в них чомусь є світло. Спустився. Попросив. Вона відмовила. Принципово. Сказала, що в неї й так усе зайнято, і розеток немає. Я не сперечався. Люди теж втомлені. Кожен тримає свій маленький “порядок”, бо якщо його віддати — тоді нічого не залишиться.Треба було годувати дитину. Ми повечеряли пластівцями з молоком. Я подумав: слава Богу за тих, хто придумав пластівці. У мирному житті це дрібниця. У воєнному — це порятунок.Ми лягли спати рано. Не тому, що хотілося спати. А тому, що так менше думаєш.Марчик спав у двох штанах і двох кофтах. Під двома ковдрами. І все одно було холодно. Тож ми спали в шапках. Дорослі люди. У своїй квартирі. У столиці. В кінці четвертого року війни.Так минув ще один день.І ти лягаєш, слухаєш тишу, і думаєш тільки одне: хай завтра буде краще. Хай просто буде світло. Хай буде тепло. Хай дитина прокинеться без кашлю. Хай ми знову відчуємо, що дім — це дім, а не пункт тимчасового виживання.Ще один прожитий день російсько-української війни.Ярослав Котилко