😔..."Треба їхати! Чуєш? Треба!Вже сусідський будинок згорів.Тут щоденно летить хтось у небо,Я прорвався до вас, зумів.Мамо, чуєш? Збирай свої речі,Найважливіше тільки збирай.Ось рюкзак. Я закину на плечі -Бери тата і дім замикай!"Мати мовчки стояла й дивиласьНа будинок, де пам'ять жила.В цьому домі вона народилась,Тут до школи із братом пішла.Білі вікна, де вчила уроки,На колінах стояла в кутку.Дім батьків пам'ятає ще крокиІ їх смерть - мирну, але гірку...З чоловіком вони одружились,У будинку й весілля було.Діточки їхні тут народились,Щастя справжнє - воно тут жило.Куди їхати? Що можна взяти?Де не глянь - тут до всього любов!Мати плакала посеред хати,Поки батько знадвору прийшов.Обійняв посивілу дружину,Що й до чого - умить зрозумів.І сказав: "Тобі час уже, сину,Дякую, що навідав батьків.Ти рятуйся! У тебе дружина,А ще трійко маленьких дітей."Обійняв на прощання він синаІ провів... Аж до самих дверей."Сину, їдь! І на нас не гнівися -Ми корінням вже тут приросли.Ти за нас краще Богу молися -Він почує молитви згори.Як судилося - будемо жити!А як смерть - то на рідній землі!Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!Пам'ятай, тут коріння твоє!"Хлопець знав, що не варто перечить,Обійняв і промовив: "Люблю!"Опустив від безсилля син плечіІ вмостився в машину свою.Батько плакав та мовчки дивився,Як машина втікала з села,Поки слід вдалині не згубився,І сирена ще не загула.Почовгикав старенький до хати,Доторкнувся до жінки чолом -"Чи то жити, чи то помирати,Та радію - з тобою разом.Нам не треба уже закордону,Хоч відкрито шляхи у світи.Будем вдома тримать оборону!Ворог змушений буде втекти!"Віолетта Кравченко🎨 Олена Одарич