Це історія, яку я декілька разів чув від свого друга Стівена. Він обожнює розповідати її, хоча на його місці я б тримав її у таємниці.«Ми були в Німеччині, на якомусь літературному фестивалі. Після презентації сиділи в холі готелю — Харукі, я і ще кілька людей, яких тепер уже немає сенсу згадувати.До мене підійшов якийсь чоловік. Непримітний. Светр, окуляри, ноутбук під пахвою.— Містере Кінг, я розкрив секрет літератури.Я підняв голову від склянки.— Вітаю.— Я написав промпт для штучного інтелекту. Він створює геніальний роман за дванадцять хвилин.— Так. Так.— Ви не вірите.— Чому ж. Я щодня вірю в щось нове.— Назвіть тему. Будь-яку. Якщо роман буде гірший за ваші, я заплачу п’ятсот доларів.Я подивився на Харукі.Гроші є гроші.Ми піднялися до мого номера й замкнули двері. Чоловік поставив ноутбук на стіл. Я продиктував: маленьке американське містечко, зниклі діти, старий будинок і зло, яке прокидається кожні двадцять сім років.Чоловік увів свій промпт.Рівно через дванадцять хвилин роман був готовий.Я прочитав першу сторінку. Потім другу. На третій відклав склянку. На п’ятій попросив усіх не розмовляти.За годину я дочитав і довго дивився у вікно.— Непогано, — сказав нарешті.Я завжди кажу “непогано”, коли хочу когось убити.Тоді взявся Харукі. Він замовив самотнього чоловіка, кішку, висохлий колодязь, джазову платівку і двох жінок, одна з яких, можливо, існує лише уві сні.Дванадцять хвилин.Харукі читав мовчки. На середині попросив віскі. Наприкінці — ще одне.— Він навіть пояснив кішку, — сказав Харукі.Це було серйозно.Ми викликали Умберто.Може, вирішили ми, це лише вправна компіляція. Статистичний фокус. Машина переставляє знайомі слова, а нам здається, що між ними виникає сенс.Умберто з'явився у халаті. Він був не в гуморі.— Що сталося?— Цей чоловік розкрив секрет літератури.— Знову?Йому пояснили.Умберто сів до ноутбука і продиктував: середньовічний монастир, таємна бібліотека, загублена книга Арістотеля, серія вбивств і суперечка про те, чи сміявся Христос.— Цього досить? — запитав чоловік.— Для поганого письменника — забагато. Для доброго — побачимо.Через дванадцять хвилин роман був готовий.Умберто читав найдовше. Повертався до попередніх розділів, робив нотатки на серветках, двічі перевіряв цитати латиною.Нарешті закрив ноутбук.— Усе правильно, — сказав він. — Навіть помилки зроблено навмисно.У номері стало тихо.Перед нами сидів чоловік, який одним промптом міг залишити без роботи всіх письменників світу. Йому не потрібні були роки, редактори, аванси, алкоголь, розлучення, депресія і ранкове відчуття, що вчора ти написав суцільне лайно.Йому були потрібні дванадцять хвилин.— Я хочу опублікувати промпт у відкритому доступі, — сказав він. — Література має належати людству.Я повільно поставив склянку на стіл.Харукі перестав усміхатися.Умберто зачинив вікно.Троє найкращих людей у бізнесі. І якийсь ідіот вирішив зруйнувати бізнес.Мені невідомо, чим усе закінчилося, бо я блював у ванні номера.Умберто і Харукі потім не хотіли нічого розповідати.Але, схоже, всі питання вирішили якудза з мафією». (с) Максим ГолубєвПідписатися на Книжкову жабу