Херсонські дачі. Продовження. Частина 3.

Бо ці хатки люди будували по-цеглинці. По-цвяшку. По-шиферинці.
Усе треба було переправити човном. Цеглу — човном. Дошки — човном. Шифер — човном. Меблі — човном. Пічку — човном.

Дитину — теж човном, але обережніше. І коли потім на цій землі виростала невеличка хата з терасою, виноградом, містком і видом на воду — це було вже не будівництво. Це була перемога.
Можна було годинами пливти вздовж таких дач і розглядати їх. У кожної свій характер. Одна — акуратна, з рівним парканчиком, ніби господар досі служить у внутрішній армії порядку. Інша — заросла, тиха, де здавалося, що люди з природою просто домовилися про спільне користування територією. Третя — весела, з альтанкою, прапорцями, мангалом і виглядом, ніби там щовечора з’їзд близьких родичів і випадкових друзів.
І в кожної — свій вихід до води. Маленький місток. Сходи. Лавка. Місце, де чистили рибу. Місце, де мили руки. Місце, де ввечері сиділи й дивилися, як вода темніє. Світла могло не бути. Комфорту могло не вистачати. Але була вода. І цього іноді було досить.
Дніпровські дачі — окрема легенда. Потьомкінський острів. Білогрудий. Дачі на Конці, на протоках, на старих річищах, на островах, назв яких чужий і не вимовить.
У херсонців це звучало не як топоніми. Це звучало як паролі. Хтось мав «на Потьомкінському». Хтось «на Білогрудому». Хтось «на Конці». Хтось «за мостом». Хтось «там, де протока». І всі приблизно розуміли, про що йдеться.
Були Кардашинські дачі. Були дачі біля Антонівського мосту. Були в Кринках. Біля Раденська. У напрямку лісів і пісків. Були дачі, до яких їхали машиною. Були такі, до яких треба було пливти. І були такі, до яких сама дорога вже була пригодою.
Бо дорога на дачу — це теж частина культу.
Колись, крім катерів, широко ходили моторні човни. Це було ціле життя. Катер на дачу — не транспорт. Соціальний інститут. Люди з сумками, ящиками, відрами, розсадою, дітлахами, собаками, банками, дошками, матрацами, пакетами, у яких було все — від хліба до запчастин до насоса. Усі кудись пливли. Усі щось везли. Усі знали, що це незручно. І ніхто не вважав це трагедією.
Навпаки. У цьому був шарм.
Катер відходить. Вода за кормою кипить. Вітер б’є в обличчя. Місто відступає. І ти вже ніби не зовсім у звичайному житті. Попереду дача. Попереду робота. Попереду спека. Попереду комарі. Але попереду й вечір, тиша, помідор із грядки, дитина на містку — і те особливе відчуття, що ти їдеш не просто на ділянку, а в інший вимір.
А потім прийшли 90-ті.
І почалося інше кіно.
Хваткі чиновники подивилися на берег і побачили там не пам’ять міста, а актив. Частину територій прибрали до рук. Швидко й тихо. Ті, хто швидко навчився сидіти в потрібних кабінетах, дивилися на чужу красу як на майбутню свою. Це окрема порода людей, і нам, на жаль, у 90-ті дісталася її повна колекція.
А поруч — звичайні люди, які раптом не могли заплатити оренду. Не могли утримувати човен. Не могли возити матеріали. Не могли добиратися. У 90-ті в багатьох просто не було сил на красу. Треба було виживати.
Так почала зникати ціла історія Херсона.
Не одразу. Не за один день. Поступово. Десь перестав ходити зручний транспорт. Десь катери виробили свій ресурс. Десь стало дорого. Десь господар постарів. Десь діти поїхали. Десь дачу продали. Десь вона просто заросла.
Останніми роками з’явилося більше приватних перевезень: таксі на воді, баркаси, катери. Зручніше для когось, дорожче для багатьох, менш народне. Старі катери, які возили дачників як частину міського ритму, поступово зникли. А разом із ними — і те відчуття, що вода — це спільна дорога.
Туди, куди можна було доїхати машиною, дачі трималися інакше. Хто мав авто — той ще міг приїхати, привезти, забрати, полити. Хто не мав — поступово відступав. Бо коли транспорт ходить усе рідше, дача з радості перетворюється на тягар. І люди продавали. Не завжди тому, що хотіли. Часто тому, що життя ставало сильнішим за бажання.
Але навіть тоді дача залишалася мрією.