Я знаю жінку, яка втратила на війні чоловіка, а тепер виготовляє прикраси з порожніх гільз, плавить метал вогнем і створює щось красиве.Я знаю жінку, яка фарбувала стіни у власному домі, який нарешті купила: ніжні світлі колоски на синьому фоні. У дім той влучила ракета. Жінка якраз навчалася на іншому краю світу, а тому жива. У неї є фото на пам'ять: вона, кілька її сукенок, які вона дістала з-під завалів і притискає до себе на фоні руїн, які колись були її домом.Я знаю жінку, яка пережила пекло, тоді коли молодший на добрих тридцять років від неї російський солдат тримав її під прицілом і наказував роздягнутися. Те, що він робив їз нею потім, вона воліла б однієї миті забути. Жінка продовжує жити в тому домі, за містом. Вона висаджує навколо себе дерева, і кущі, і квіти. І все пам'ятає.Я знаю чоловіка, який народився у Сєверодонецьку, а зараз живе в Одесі. Щомісяця він одягає клоунські черевики з закрученими носаками і чудернацького капелюха, приходить в книгарню, де читає разом із дітьми. Діти голосно регочуть, і завжди слухають його уважно. Вночі російські дрони влучають в будинки в Одесі. Вдень чоловік той мріє створити свій власний театр. І йде робити ремонт у приміщенні, яке вже винайняв, бо вірить в свою мрію.Я знаю жінку, яка залишила сина вдома і пішла в ЗСУ. Сказала чоловікові: хтось із нас двох має піти - або я, або ти. Пішла вона. І від чоловіка також.Я знаю жінку, яка малює квіти і створює чудернацькі візерунки. Її чоловік на фронті. Щонеділі разом із подругами вона їздить в госпіталь, провідати хлопців. Привозить їм зефірки і шоколадки. Я знаю чоловіка, який говорить з військовими. Тими, які втратили на війні руки, ноги, очі, сенси і трішки себе. Він слухає їх і не перебиває. А тоді знаходить якісь слова, які у жодному разі не повернуть їм ані рук, ані ніг, але може, повернуть бодай трохи віри в цей світ і людство.Я знаю дівчинку, чий тато пішов в АТО, і вже був під Бахмутом, і Соледаром, і Покровськом. І зараз десь досі там, тільки тепер це називається війна, а не АТО. Війна, як була тоді, так триває і досі. Її тато мав осколкове поранення і, здається, був двічі контужений. Коли він приходить побачитися із нею, вона ніяковіє, наче то не її тато, а хтось чужий. А він гладить її по голівці і каже, яка вона красива.Я знаю людей, які живуть під час війни.Дехто із них живий, дехто вже мертвий, хтось іще ненароджений...Слава Світова@bagnenkoDaily