Хотів написати про свій досвід очікування, який я прожив. Майже три тижні у стані, в якому перебувають тисячі українців очікуючи своїх рідних та близьких. Але після вчорашньої зустрічі полонених зрозумів, що не прожив і секунди того, що проживають ці люди. Як правило, ці жінки обʼєднані в чатах, їздять на всі, чи майже всі обміни, очікуючі своїх.Більшість з них взагалі не знає, де їх чоловік, син чи брат. І вони шукають їх, опитуючи тих, кого витягли з полону.Десь три тижні тому знайомий сказав, що Володимира Миколаєнка внесли до списків на наступний обмін. Цю новину я не сказав нікому. Взагалі. Розуміючи, що в разі необміну, я завдам ще більшої травми його рідним та близьким. За декілька днів пошуків інформації, скорий обмін підтвердили ще два джерела. Тоді я поділився цією новиною з дружиною та декількома колегами.І тут почалося найстрашніше. Прийшла пʼятниця, коли Миколаєнка мали обміняти, обмін пройшов і нічого не сталося. Ми всі були в страшній депресії, яку посилила інформація від джерел, що він піде на наступний обмін. Весь наступний тиждень перетворився на пекло. Інформацію то підтверджували, то навпаки, спростовували. Минулої пʼятниці обмін перенесли. В суботу зʼявилася інформація, що обміну взагалі поки не буде, і от в неділю їх обміняли. Навіть напад гострої ейфорії не допоміг мені забути про тих, хто чекає і шукає. Ці довгі тижні заставляли мене щодня думати про тих людей, які отак (насправді, ще гірше і тяжче) чекають і шукають. Місяцями, роками. Думаю, що росіяни це розуміють і спеціально ускладнюють життя цих тисяч людей. Нація-гній, що сказатиФото: Ігоря БурдигиТекст: Сергій Нікітенко