Для тих, хто не дивиться на світ крізь склеєні рожеві шкельця, було зрозуміло: гучно анонсовані перемовини між Україною та рф не матимуть жодного вагомого результату. Проте під час них порушили питання обміну полоненими. Цинічний ворог, який ні в що не ставить життя своїх військових, пішов на неочікувану поступку. Сила-силенна сердець забилася швидше, коли пролунала звістка: тисяча полонених захисників повертається додому. Забилися вони ще дужче, коли виснажені, але щасливі хлопці ступили на рідну землю. Але чимало сердець завмерло, коли під час останнього етапу обміну стало зрозуміло, що в списках немає жодного азовця. Пішов четвертий рік їхнього перебування в полоні. Для тих, хто залишається там, час рухається у зворотному напрямку — кожна година сточує надію, а кожен наступний день — це тортури, голод і порожнеча. Ми виходимо на акції та нагадуємо про них не задля «галочки». Це — сигнал дії для тих, хто в змозі ухвалювати рішення та впливати на ситуацію. У катуванні азовців винен кожен, хто не докладає зусиль, аби повернути їх. Четвертий рік — надто великий термін, щоб миритися з байдужістю. Ми радіємо за всіх, кого обміняли, і за рідних, які дочекалися — бачити їхнє возз’єднання — це рідкісні моменти щирого щастя в цю похмуру добу.Настала наша черга. Ми хочемо бачити своїх удома!