Страшно братися за книгу, коли знаєш авторку. Тим паче коли авторка дуже імпонує. А що як книжка виявиться слабкою? Або будуть якісь тупі жарти? І ще 101 спосіб накрутити себе)) Саме цим я займалася перед тим, як почати читати “Вініл” Валерії Бабко. А дарма, бо книга мене затягнула буквально з першої сторінки.Головна героїня Рита на своє 30-річчя летить до Португалії. Там вона знайомиться з українкою, яка через війну переїхала сюди з донечкою. Вона просить Риту передати листівку її чоловіку, який залишився в Києві. Виявляється, що Рита знайома з Глібом. Разом декілька років тому вони створили гурт і мріяли про виступи. Ось так Гліб повертається в її життя.Життя Рити схоже на сплутаний клубок, де всі емоції, всі почуття, всі події перемішані. Та й бажання розплутати його немає, адже яку ниточку не потягнеш - всюди біль, невпевненість, страх і розчарування. Та й Рита звикла тікати від всіх і всього. Травка, алкоголь, зміна тем, ігнорування питань, буквальне тікання - все це її способи втечі. Такі, як я - це люди, що не можуть перебувати у власній компанії на тверезу. Буквально не можуть бути наодинці із собою. Їм (тобто мені) треба весь час чимось заповнювати ефір. Але приходить час/дорослішання/відповідальність/війна, коли бігти вже не виходить. Коли реальність неможливо ігнорувати. Коли настає час розплутати цей клубок.Знаєте, мене реально бісить, що часто вестерни не розуміють в яких умовах ми живемо.У нас все ті ж самі проблеми, що і в решті світу: незрозумілі стосунки, історії кохання, проблеми з мамою, пошук себе, невпевненість, розбиті серця. Але крім цього всього в нас ще є, блять, війна. І це не лише про небезпеку нашого життя, а ще купа інших екзистенційних проблем: втрата на війні рідних, розлучені сімʼї, втрачені домівки, вимушені переїзди, і постійний фон війни. І Лєра чудово передала нашу реальність. Деякі сцени прям до мурах. Підслуховую суперечки про те, де найсмачніша піца в Києві та в яку бригаду краще вступати. Обидва питання обговорюються однаково буденно. «Геноцид — це коли трагедії стають рутиною», — згадую фразу знайомого режисера, яку побачила в соцмережах. І лише за це я вже вдячна авторці за книгу, адже це свідчення цього часу. Через декілька десятиліть по ній наші нащадки будуть розбиратися, як же ми жили під час війни. “Ми”, звичайно, голосно сказано, адже все ж таки ця книга про покоління 30-річних, які збирають вініл і пʼють каву 4 хвилі (чи вже пʼятої?)Проте Київ тут чудовий. Мені приємно було читати про всі знайомі місця, вулиці, парки і навіть зʼявляється Русанівка.Єдина проблема для мене, що було багато всього. Навіть я б сказала, занадто хаотично. Пару раз не розуміла, чи то минуле, чи теперішнє. Або ж деякі сцени не зрозуміло навіщо. Але знову ж таки, мене книга дійсно зачепила, що на такі нюанси зовсім не хотілось звертати уваги.“Вініл” - це меланхолійний психологічний роман про нашу крихкість та нашу зламаність. А ще про утрату…Роман доволі просто написаний. Все ж це дебют і відчувається легка невпевненість. Але авторка вже вміє затягувати в свій світ. Щось магнетичне є в книзі, мені було її важко відкласти. Я включала собі плейліст з цієї книги і читала під нього: це додавало і атмосферності і посилювало емоційність написаного. А в кінці я розплакалась. Саме за ці сльози я підняла пів бала книзі, бо це були щирі і справжні емоції. Раджу тим, хто любить читати про чужі стосунки, чужі помилки та чужу неідеальність.4,5⭐️На фото щаслива (сподіваюсь) Лєра та ми (дівчата з літшколи) на атмосферній презентації роману "Вініл" #Анка_прочитала