Поки їхала на будівництво — мала пів години тиші.І раптом зловила себе на думці: куди б я поїхала, якби зараз могла просто зникнути на кілька днів?І знаєте що? Не Мальдіви. Не мій улюблений Маврикій.Я б обрала Дахаб.Мабуть тому, що він про простоту. Про вітер. Про внутрішню тишу.Бо коли живеш одна з дітьми — ти постійно у режимі «відповідальність 24/7».Ти одна. І реально всі процеси на тобі:рахунки, вода, їжа, школа, садок, побут, рішення, плани… усе.І поки я вчуся турбуватись про себе сама — іноді я дозволяю собі купити турботу.Навіть у дрібницях.Мій щоденний ritual — cafe con leche sin lactosa.Після того як завела дітей у садок і школу, я заходжу до свого баристи і беру каву “para llevar”.Він кучерявий, завжди усміхнений. Бачить мене в абсолютно різних станах — сонну, зібрану, розбиту, натхненну.І мені дуже тепло від того, що хтось просто стабільно добрий до мене.А ще — мої подруги.Ті, хто приїжджають побути з дітьми, щоб я могла поспати.Погуляти.Поплакати.Просто видихнути.Я не на дні.Я в хорошому стані.І в голові зараз відбувається велике перезбирання.І мені навіть цікаво…якими будуть мої стосунки з чоловіком, коли цей мій апгрейд остаточно знайде собі місце.Бо те, що зі мною зараз відбувається — це бомба. Ракета. А поки, я відкрила свій кабрік, свою конячку і співала, бо вже весна🫂🥂