Тарас Шевченко ніколи особисто не зустрічався з Миколою Гоголем, про що дуже шкодував. В ньому він бачив свого ідейного сподвижника і в 1844 році навіть написав адресований йому вірш, де є такі слова:

"
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає,
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.
"

Обидва українські митці мали спільних друзів в Санкт-Петербурзі, проте з різних обставин вони так й не поспілкувались навіть по переписці.

Що думав Гоголь про творчість Кобзаря, ми не знаємо - жодних нотаток Микола Васильович не залишив. Існують сторонні посмертні спогади літератора Данилевського, де він начебто наводить слова Гоголя про засудження Шевченка та заклик "писать исключительно по-русски". Проте Данилевський був відомий своїми проросійськими та про-царськими поглядами, і публіцистику використовував для пропаганди "єдімой і нєдєлімой", тому довіряти йому не варто.

Історично саме Шевченко та Гоголь відіграли ключову роль у фіксації української ідентичності в літературі. З тією різницею, що один нині є загальновизнаним пророком, а інший - через зусилля росіян та меншовартісних українців - нині фактично вичавлений на периферію українського культурного життя.

Написав Олексій Рейнс "Консул", письменник RAINSHOUSE.com ꑭ