Тема від Фанхатне божевілля –оповідання за картинкою (день 28)
—Синку, привіт! Ти куди зник, не телефонуєш?
—Мам, у мене все прекрасно, ти навіть не уявляєш наскільки!
—Невже ти знайшов своє щастя?– з турботою спитала матуся.
—знайшов,- поглянувши на Жанну відповів чоловік.
—Ну все, не заважатиму вам,– зі спокійним серцем мама поклала слухавку. 
—Ну що ж благословення моєї мами ти почула.
—Почула. Але мене ніхто не благословить, ти  ж знаєш мою історію.
—Знаю, та зараз не будемо про сумне. Ходімо  до лісу. 
Чоловік і жінка вирушили на прогулянку, під ногами шелестів золотавий килим, з дерев потроху опадало різнобарвне листя, десь ховалися гриби, та й осінь сьогодні була напрочуд в гарному настрої: тепла і лагідна.
—А давай назбираємо грибів!–раптом вигукнула Жанна.
—Давай, але ми не взяли з собою кошика.
—Точно забули. Будемо класти в кишені.
Обоє розсміялися. Зібравши трошечки грибів, трошечки ягід, вони повернулись до її будинку  за кошиками. І знову попрямували до лісу. Першими на галявині вони зустріли білочок, які відшукували їжу, потім пробіг їжачок з грибочками на спинці, літали пташки  співаючи свої пісні, ліс дихав осінню.
—А знаєш Льоню, ця осінь вже не зі смутком, а з радістю.
—Радий це чути. А що ми будемо робити з цими дарами природи?
—Ну...–Жанна на хвильку замислилась.— Я мабуть засушу гриби і ягоди, і взимку можна буде чай готувати, а  з грибів є безліч страв.
—Я впевнений, ти неймовірно смачно готуєш.
—Нее треба мені лестити. 
— Я правду кажу.
—Ти ще ж нічого не куштував з моїх страв.
—То я хочу це спробувати.
А давай сьогодні розведемо багаття і влаштуємо незабутній вечір?
—Який же ти в мене романтик,–вона міцно– міцно притулилася до нього, здається ще трохи і вона б задушила чоловіка своїми обіймами.
Щойно впали перші сутінки, як пара попрямувала до човна. На темно–синьому сувої розсипались міріади зірок, за хмар визирав помаранчевий човен місяць, кидаючи світло на водну гладінь. 
—Яка краса! –стиха промовила Жанна.
Раптом човен спинився.  
—Щось сталося?
—Так,– проказав Льоня. 
Він зазирнув у бездонні очі кольору кави і проказав:
—Я не можу без тебе дихати,
Я не можу без тебе жити,
Я з тобою лиш хочу бути,  Кожну мить з тобою ділити.
Я кохаю тебе вже давно, Тільки ти чомусь все мовчиш,
Відчуваю твою я любов,
Та,  мов птаха, ти знов полетиш...
Від цього на серці сумно, Лишайся зі мною в Карпатах,
Ми будем щасливо жити, Люблю тебе Жанно!
На мить жінка втратила дар мови, вона навіть не очікувала, що Льоня може присвятити їй вірша.
—Я теж не знаю, як  цілий тиждень буду без тебе любий,– в її голосі з'явились нотки суму.
—Якби ж ти знав, як я не хочу їхати, але змушена.
Та все ж таки я спробую перевестись на дистанційну роботу, аби завжди бути поряд: прокидатись з тобою, пити каву разом, ходити в ліс по гриби, дивитись на водоспад, кататись на човні....– в очах бриніли сльози.
Чоловік не втримався і губами витирав солоні сльозинки. 
А потім вони розвели багаття, і зручно вмостившись в кріслах, на яких на всяк випадок лежав плед, смакували печену картоплю з овочевим салатом. Навколо суцільна тиша, тільки де-не-де було чутно кумкання жаб і тріск палагкого вогню.