Я вже писав про те, що творення справедливості супроводжується вкиданням (умовних) ендорфінів, через що потяг постійно вчиняти справедливість у самих різних формах може викликати справжню залежність. Це особливо добре видно в постійній необхідності нової ендорфінової дози у наших декомунізаторів-перейменовувачів.Також я вже писав про помилки в складанні суджень на прикладі уринотерапії: коли із твердження «деякі ліки неприємні на смак» виводиться думка, що неприємна на смак сеча теж може бути ліками.Зараз я спробую поєднати ці два моменти.Очевидно, що для дуже багатьох людей справедливість практично тотожна благодійності в тому чи іншому розумінні. А оскільки благодійність практично завжди потребує від людини якоїсь пожертви, складається помилкова думка, що справедливість теж здобувається через офіру. Відповідно з часом будь-яка деструктивність починає сприйматися як неодмінний атрибут справедливості.Неважко помітити, що ті всі зразки справедливості, які нав’язує нам західне суспільство, неодмінно вимагають від нас пожертв. Особливо це стосується кліматичної справедливості, досягнення якої неможливе без максимального самообмеження, що часто має ритуальні ознаки: харчування малосимпатичними комахами (та сама уринотерапія), відмова від м’яса з метою зберегти клімат від пердіння корів, знищення атомних електростанцій заради російського газу тощо.Окремо варто згадати за інтерсекційний підхід, який узагалі стигматизує спробу справедливості через корисність. Коли бажання хворого одужати трактується як антисправедливий потяг користуватися привілеями здорових людей. Тут криються і корені такої популярної евтаназії як альтернативи. Таким чином і афроамериканці, що хочуть покинути гетто сприймаються як зрадники, що прагнуть білих привілеїв. Гадаю, що колись такого роду міркування приводили тисячі наших пращурів в монастирі. Просто цей потяг в постхристиянскому світі здобув нові репрезентації.