По суті це той самий конфлікт між бажанням «казаться» і небажанням «бить», відомийу ще по Катерині ІІ з її бажанням виглядати лібертенкою-вольтер’янкою, але при цьому бути садисткою-кріпосницею, загарбником Речі Росполитої та руйнаторкою Запорізької Січі. Так само я вже згадував колись за ситуацію в Південній Кореї, де понад 90% жителів за опитуваннями хотіли б об’єднання країни, але ніхто не готовий заплатити за це навіть місячної зарплати. І коли ми оцінюємо заяви наших рішучих західних партнерів про готовність стояти із Україною до кінця, тре виходити не із риторики байденівського «стільки, скільки потрібно», чи макронівського «Путін – потвора», а лише із їх матеріальної офіри на український резистанс. Звичайно, така зміна критеріїв у оцінці союзника не добавить нам оптимізму, але хоч зараз тре навчитися бачити світ реальним, а не уявним, бо ж саме практика – критерій істини. І, щоб двічі не писати, рекомендую прочитати, як має виглядіти еталонний північнокорейський військовополонений. А це моє вчорашнє інтерв'ю українському радіо з північнокорейської тематики, кому цікаво.