Статистика telegram channel - @zeigarnikeffect

Юрій Лейдерман наговорив приємного у інтервʼю:Слово "деконструкція" занадто постмодерністське. Воно пов'язане з практикою Дерріда, а ми його зараз вживаємо надто часто, підміняючи ним прості поняття: незгоду, сумнів.***Інший бік цього міфу, який я теж не терплю: "Одеса – особливе місто, вона ніколи не була цілком Україною". Господи, Боже мій! В Україні кожне місто – особливе. Чернігів особливий, Полтава абсолютно містично особлива, Донецьк особливий, Івано-Франківськ особливий.Коли починають торочити про інтернаціональну Одесу, французьких та італійських архітекторів, оперний театр, то геть забувають, хто це все будував і на які гроші. А робилося це на гроші від експлуатації України. Навіщо потрібне було Порто-Франко? Тому що через Одесу гнали на експорт українське зерно, яке вибивали з українських селян. Одеса була побудована на гроші, вичавлені з українських полів та українського народу. Це треба чітко розуміти.***Менше з тим, навіть за загального прийняття деколонізації у багатьох містян викликають запитання перейменування вулиць або боротьба навколо пам'ятника Пушкіну. Я до цього ставлюся абсолютно нормально. Ну що цей пам'ятник Пушкіну? Був пам'ятник – і немає пам'ятника. Люди, які так голосно ратують за специфічну одеську культуру, яку нібито знищують, просто демонструють брак культури внутрішньої.***Повертаючись до Ройтбурда: я зрозумів, що це постать не того історичного масштабу. Тому портрет і не йшов та після багатьох перефарбувань він перетворився на "Композицію з груддю та косами". Коли на нього через музей спустили всіх собак місцеві депутати, ми, звісно, його підтримали. Але це треба розділяти. Мені досі прикро, що Саша є провідним символом мистецтва Одеси та України. Це так само прикро, як якщо у звичайного українця запитаєш, якого художника він знає, і той відповість: "Марчук". Більшість живописних мас Ройтбурда я вважаю доволі пошлуватими. Але колективна свідомість не контролюється.***Історія обійшлася з нами настільки підло й жорстко, що в українців уже взагалі не залишилося жодних ілюзій. А свобода… Мені важливо тільки одне – щоб перемогла Україна. Іншої свободи на сьогодні мені не потрібно.

Увесь час намагаюсь знайти пояснення та розрізнення репрезентації українців у радянській культурі, зокрема у кіно. Бо, на жаль, особливо у кіно, це та традиція, яка вплинула як на кіновиробників, так і на авдиторію (що найстрашніше), та її наслідки є до сьогодні. У книзі Ukrainian Cinema. Belonging and Identity during the Soviet Thaw. Joshua First запропонував пояснення, яке мене поки влаштовує.Сталінський соцреалізм (правий поворот СРСР). Зображення українців (як і народів інших республік, окрім росіян) було суто фольклорним. Це народні костюми, характерні зачіски, танці, пісні, казки та легенди. Персонажі українців — як персонажі з книжок, стереотипні, карикатурні селяни, локальні, обʼєкти, що спілкуються неправильною мовою. Такий театр корифеїв. Але завжди присутній «цивілізатор», росіянин. Разюче це видно на прикладі імператриці у «Вечорах на хуторі близ Диканьки», чи «Пропала грамота». Це відображало національну політику сталінського періоду, на маркування іншості, та позначення її як комічної і недієспроможної, того, що треба пройти, і стати «нармальним» радянським громадянином, тобто росіянином. Тому з 1934 до 1956 рік студія Довженка назнімала фільмів, які вкорінили ці стереотипи навіть попри скромні успіхи тих фільмів. Скоріше на рівні виробників кіно.Короткий проміжок Відлиги (ухил вліво). Зʼявляється етнографізм, потроху викрісталізовується міська культура. Дерзкість «Тіней забутих предків» була саме у цьому. Надмірна реалістичність побуту (попри всі художні зміни), драматичність персонажів, здатність переживати універсальні людські страждання (які не повʼязані з українськістю), та, найголовніше, у фільмі відсутній той «нормальний», «цивілізатор», який приходить вирішити проблему класової нерівності, або хоча б герой, який цю класову боротьбу веде, як «Олекса Довбуш» 1960 року, наприклад. Крок скандальний та сміливий, а якщо додати «істеричний модернізм» фільму, то зрозуміло, чому було багато критики, скромний прокат у кінотеатрах, та врешті культовий статус. Унікальна коротка можливість зняти таке кіно на гроші тоталітарної держави, якою Параджанов та команда скористались.Далі, на жаль, все повернулось до хоч і мʼякіших, але сталінських соцреалістичних засад.

Про мовне питання у кіно. Читаю книжку про поетичне кіно. Параджанов був незадоволений тим, що у фільмі «Квітка на камені» персонажі говорять літературною українською мовою. Він жалівся, що втрачена автентична Донбаська атмосфера, тому що персонажі не говорять «сучасною українською мовою». Тобто виходило, що навіть якщо персонажі говорили українською (літературною), не було відчуття автентичностя і близькості. Звичайно, для Параджанова українська та всі її діалекти були скоріше важливим звучанням, позбавленим тих конотацій, які зчитували українці. А коннотації були такі, що за сталінського соцреалізму з 1934 до 1956 український персонаж у фільмах був завжди у народному вбранні, з характерною зачіскою, смішний, співочий, хитрий або дурний, товстий і пʼяний, а головне, вживав діалектизми чи говорив російською з українським говором, і це було тільки у комічному контексті. Нормальних сучасних українців (як і білорусів, казахів, таджиків, молдаван) у кіно не існувало. Коли вони знімали свої народні одежі та вдягались у сучасне, вони починали говорити російською і ставали «нормальними», тобто росіянами.Тому Параджанову на початку 1960х опирались і українці, бо не хотіли продовжувати сталінський фольклорний наратив про українців.Через те ж була проблема з фільмом «Сон». Миколайчук, який грав Тараса Шевченка, мав дуже виразний західноукраїнський акцент, тому творці наполягали, щоб його дублювали літературною українською. Бо не може Кобзар говорити якимось «смішним діалектом». Параджанов натомість наполягав на тому, щоб використовували максимально автентичну мову, що йому частково вдалось у Тінях.Як на мене, дуже схожі на художні засади сталінської доби використовують деякі не найкращі сучасні українські режисери. Наприклад, у фільмах типу «Заборонений» та «Будинок «Слово», українці горять дуже нереалістичною, театральною українською, а кегебешники — російською російською. Не бачу жодної проблеми у тому, щоб кегебешники, які переважно були українцями, говорили літературною українською, бо ж не будуть говорити російською ті українські персонажі, які у житті послуговувались російською? Хіба когось дивує, що в американських фільмах іншопланетяни говорять англійською? Ну, хіба що це не підходить для адептів соцреалізму, де «пересічний» глядач не має думати, а має отримати розжовану мораль та чітке визначення хороших та поганих (у яке він ніби має беззастережно повірити).Врешті, Курган та Агрегат (і не тільки) просунули живу мову у культуру, а Євген Володченко довів, що живою мовою можна робити не тільки комічне.

ДОБРОЗВИЧАЙНІСТЬ /GOODCUSTOMNESSУ Києві, Харкові та низці інших міст України проходять акції протесту проти нового проєкту Цивільного кодексу України, який уже пройшов перше читання у Верховній Раді. Однією з головних причин критики стало те, що проєкт знову визначає шлюб виключно як союз чоловіка та жінки та ігнорує будь-яке визнання одностатевих партнерств. Правозахисники також критикують норми про «доброзвичайність» і «моральність», які можуть залишати простір для довільного трактування судами. Частину положень активісти називають такими, що можуть посилити дискримінацію та суперечать сучасним європейським підходам до прав людини. Тисячі ЛГБТК+ військових сьогодні служать у ЗСУ, однак держава досі не визнає їхні партнерства та базові цивільні права. У Харкові акції проходили на тлі постійної небезпеки — росіяни щодня запускають по місту ударні БПЛА, незважаючи на оголошене ними ж перемир’я. Однак це не завадило людям вийти на вулицю й публічно заявити про свою позицію. Україна, 2026 рік.Іван Самойлов.

Як завжди гарний текст Ксенії Білаш про протести на Венеційській бієнале Вона тверезо побачила всі проблеми.Акуратно про «заздрість» до пропалестинських протестів, ресентимент, який я досі не можу зрозуміти. У цьому русі сформувались вже три покоління людей, які активні у культурній сфері. Цим просякнуті та із цим сформовані за останні більш ніж 70 років царини від сучасного мистецтва та активізму до постколоніальних студій. І цей конфлікт настільки відмінний, що порівнювати неможливо. Хіба що тим, що Путін та Нетанʼяху, сподіваюсь, разом будуть у Гаазі. Але у нас є слабкість до красивих протестів, яким ми задздримо, які нам хотілось би самим, але на які ми не здатні, бо не вбудовуємось достатньо у закордонні місцеві спільноти. І забуваємо, що гучний та ефектний активізм не вирішує системні проблеми (або повільно зсуває десятиліттями роботи), які вирішує справжня дипломатія та бізнесові угоди. Через які нам справедливо заздрять і прибічники Палестини, й інших загрожених країн та народів.Про звичну «культурну дипломатію» ніби закордоном, але насправді на українську авдиторію:”паперова дипломатія” прозвучала набагато гучніше в українських соцмережах, ніж в реальності.  Про присутність українських голосів, коли говорять про Україну. Так, війна, росіяни вбили багато тих, хто міг би говорити, з іншого боку ми самі сильно ускладнили виїзд закордон тим, хто може говорити. Закордоном маємо слабкі контакти та вбудовування у контексти європейських країн та спільнот через невелике бажання чути іншу сторону (не рф, а інші країни, і не їх «альтернативні думки» щодо війни, а просто розуміти де ти знаходишся і що як працює) через накрут в українській бульбашці про уявних, ніде не існуючих як сутність «вестернів», «західних інтелектуалів» тощо. Тому «культурна дипломатія» переважно виглядає як події для діяспори та гарячих місцевих прибічників України. Утім, український голос на протестах майже не прозвучав. І це зрозуміло – в нас війна, ми зайняті іншим, нам не до маршів між аперолем і просекко. Водночас, нам дуже не подобається, коли за нас говорять інші.Але хто мав би говорити? Не Український павільйон – він робив свою роботу, і робив її добре. Не дипломати – вони теж були присутні і теж говорили. Голосу, який зміг би зібрати велику видиму протестну акцію, не знайшлося – тож на цих протестах Україна якщо і була присутня, то саме так, як у значній частині міжнародних розмов: як тема, а не як суб'єкт. Бо простір, який ти не займаєш, займає хтось інший. Це добре розуміють військові. Час зрозуміти і всім іншим.

Локус стартує другу частину публічної дискусії «Що ми знаємо про своє суспільство» — її відкриє дискусія про конкуруючі теорії справедливості: лімітаріанізм, суфіцієнтаризм та егалітаризм удачі.#постзпредложки Справедливість часто сприймається як невловиме ефемерне поняття, здебільшого залишене на відкуп моральної філософії та абстрактних розумувань. Попри відсутність згоди у її тлумаченнях, прагнення і вимога справедливості є важливим критерієм у створенні нових політик.У рамках цієї розмови Локус пропонує відійти від класичних теорій і розглянути альтернативні способи думання про справедливість, які сформувалися і досі кристалізуються у поточних дебатах у західному академічному середовищі, а саме такі концепції справедливості як лімітаріанізм, суфіцієнтаризм та егалітаризм удачі.Співавтор програми та модератор — Володимир Шелухін, соціолог, есеїст. Запрошений спікер: Назар Максимишин, випускник програми MSc Political Theory, LSE.📎 Формат: офлайн, у Києві, в книгарні «Сенс» на Хрещатику.📎 Дата та час: вівторок, 28 квітня, 18.00–19.30.📎 Реєстрація: https://forms.gle/ucMgBZtdNouL1bFX7Програма втілюється за підтримки інституції «Міжвухами», яка працює з довгостроковими ініціативами та розвитком системного підходу до культури.

рада директорів Венеційської бієнале офіційно затвердила склад міжнародного журі, яке визначатиме володарів "Золотих левів" цього року. У його складі — Марта Кузьма, кураторка українського походженняМарта Кузьма — професорка Школи мистецтв Єльського університету (де вона стала першою жінкою-деканом в історії цього навчального закладу). Для українського контексту постать Марти Кузьми є знаковою: в 1990-х вона була директоркою Галерейної Програми Центру сучасного мистецтва Сороса у Києві (одна з перших інституцій в Незалежній Україні, що системно підтримувала актуальні мистецькі практики), 2025 року стала артдиректоркою проєкту "Фактура 10" від платформи RIBBON International, та курувала низку мистецьких проєктів у Києві та Львовіцьогоріч на Бієнале не вручатимуть головний приз виставки — “Золотого лева” за визначні досягнення у сфері мистецтва, натомість міжнародне журі присуджуватиме призи у наступних номінаціях:▪"Золотий лев" за кращу національну участь (національний павільйон)▪"Золотий лев" кращому учаснику міжнародної виставки "In Minor Keys"▪"Срібний лев" перспективному молодому учаснику(фото: Галина Зварич / The Ukrainians)[естéт] газета — незалежне медіа про мистецтво ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ facebook ▪️ instagram

​​23 квітня о 18:30 в кінотеатрі покажемо «Розпад» Михайла Бєлікова.Це перший художній фільм про аварію на Чорнобильській АЕС, знятий під час «гласності» та «перебудови» — періоду, коли цензура вже ослабла, а держава й надалі фінансувала кінематографічні проєкти. Напередодні Чорнобильської аварії журналіст Олександр Журавльов повертається додому, до своєї родини, у рідний Київ. Однак уже завтра історія вкотре розділиться на «до» і «після» катастрофи. Масштаби та подробиці аварії старанно замовчуються. Утім Олександр не здається і намагається розкрити цю таємницю. Журавльов є симптомом свого історичного пострадянського контексту, заточеного на дискурс правди та пошук істини. Згодом поставарійна героїка поступиться місцем національній жертовності.Метафорика фільму більшою мірою політична. Стрічка розповідає не так про «розпад» радіоактивних речовин, а про ерозію людських стосунків та колапс цинічного державного апарату. Зрештою, Чорнобиль став не лише символом неефективності радянського соціалістичного правління, а й ключовим елементом колективної пам’яті та національної історії незалежної України, одним із фундаментальних аспектів української ідентичності.Тривалість стрічки — 90 хв.Придбати квитки можна за посиланням. Вартість — 150 грн.

З плином воєнного часу дистанція між нами і життям у Криму збільшується, а його трагедії, порушення прав людей, переслідування активістів, іншування та демонізація кримських татар губляться серед нових трагедій повномасштабної війни.Не знаходять ці теми собі місця і в цій виставці. "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" не ставить собі за мету проблематизувати сьогоднішню кримську реальність, натомість через поетичні алегорії, ностальгію, саморефлексію, подекуди сентиментальність складає багатошаровий кримський портрет. У цьому сенсі взяте у назву виставки "ми" відкривається як переважно українське, що дивиться на півострів з материка — і на сьогодні з минулого. 20-го березня у варшавському Замку Уяздовському відкрили виставку "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" під кураторством Катерини Семенюк, Оксани Довгополової та Аліма Алієва.Редакторка УП.Культура Ліза Корнейчук відвідала виставку і розповідає, як розсипається спроба єдиного образу Криму і чому це добре.Підпишіться на УП.Культура

«Про що ми мовчимо, коли говоримо про Крим» — Ксенія Білаш написала про виставку «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим», яку ось-ось відкрили у Варшаві.Ксенія описує деталі виставки, а наприкінці ставить дуже гарне питання, але не стільки до цієї виставки, скільки відштовхується від неї та взагалі дивиться на культурні репрезентації «для нас» та «для них». Якщо врахувати, що обидві категорії спираються на абстракнті уявлення про «нас» та «них», відірвані від реальності, а не на соціологічні дані, чи знання сегментів, то обидва кути зору можуть бути однаково обережні і самоцензуровані. Що для українців в Україні, напевне, виглядає як конʼюнктура, а для закордонної авдиторії, яка звикла до гострих тем та проблематизації, як пропаганда (хоч як цей термін не ліпиться до того, що відбувається), чи просто щось слабке і невиразне.У ній Крим проявлений через (трагічне або ідилічне) минуле і (бажане) майбутнє, але не (реальне) сучасне; він постає скоріше як простір і територія, ніж як населення — незручно російськомовне, яке, хай не поголовно, масово раділо приходу Путіна і навряд чи чекає на звільнення від нього. Чи не спрощуємо ми розмову про майбутнє, коли уникаємо питання, чи вважаємо ми всіх цих людей «нашими»? Або розмову про минуле, коли говоримо про злочини росіян, але забуваємо про байдужість українців? На цій виставці легко забути, наприклад, що це громадяни України конфліктували з татарами, які поверталися, через «самозахоплену» землю; що 2014 рік не закрив наглухо кордон з Кримом (це відбулося лише у 2022-му); що прайди досі зустрічають опір в Україні. <…> пропонуючи послуговуватися різною мовою «для них» і «для нас», ми відчиняємо двері для позиції «не на часі» і так втрачаємо час. Тож образ втрати, який домінує на виставці, виходить далеко за її межі.…Паралельно з виставкою «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» ЦСМ «Замок Уяздовський» відкрив ще одну, «Цей кіт був намальований під час війни» — це колективна виставка про візуальне зображення різних воєн, яка поєднала польську й українську кураторок (Анна Лазар, Лада Наконечна) і зміксувала українські роботи з творами художників від Німеччини до Мексики. У той самий час в іншому варшавському музеї — Музеї сучасного мистецтва — українське мистецтво можна побачити на виставці «Жіноче питання 1550–2025». Роботи Марії Башкірцевої, Алли Горської, Тетяни Яблонської, Влади Ралко, Kinder Album, Сани Шахмурадової, Лесі Хоменко й інших українських художниць роблять спільне висловлювання разом з творами Артемізії Джентілескі, Софонісби Агніссоли, Анжеліки Кауфман, Тамари Лемпіцької, Фріди Кало, Луїзи Буржуа, Трейсі Емін, Агати Богацької і багатьох інших. Очевидно, польські інституції, принаймні у сфері сучасного мистецтва, мислять Україну частиною спільного культурного простору і включають її митців до складних висловлювань. Можливо, ми теж вже можемо дозволити собі менше обережності у спільних розмовах? Як на мене, саме гарно зроблені виставки здатні провокувати такі питання, які, можливо, вплинуть на минуле, майбутнє та мистецтво. —Виставка «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» організована платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво на замовлення Українського інституту за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Куратор(к)и проєкту — Катерина Семенюк, Оксана Довгополова та Алім Алієв. Виставка триватиме до 28 червня 2026 року.