Час для війни і час для миру…Війна. «Орешник» у Львові. У Києві люди мерзнуть у квартирах. Відключення електроенергії правильніше було б називати її включенням — адже світло в домівках з’являється лише на кілька годин, а зникає на двадцять.Із болем у серці дивимося на світлини загиблих Героїв. Ще один біль — розчаровані люди, які будь-якою ціною залишають Україну. Бахмут і Покровськ стерті з лиця землі. Ворог, мов безжальний удав, підповзає до Краматорська.І прикро, що світ ніби цього не помічає. Наче й немає війни. Лідери Заходу надувають щоки, поважно випинають животи, розповідають анекдоти, торгуються, самовпевнено щось заявляють. А ж обіцяли пам’ятати про Україну, обіцяли підтримувати й захищати. Натомість поводяться так, ніби їх це не стосується. Наче це просто сварка між сусідами. Болісно нам, українцям, дивитися на це.Чи назвали б вони це війною, якби «Орешник» упав на Берлін? Або якби Варшаву взяли в оточення? Але зараз, здається, у світі є справи важливіші й серйозніші.Неприємно це усвідомлювати.І ще неприємніше — що ми й самі не завжди відрізняємося. Сьогодні в стрічках прочитаємо:"24 лютого 2022 року стало трагічною й водночас визначальною датою в новітній історії України. Саме цього дня Російська Федерація здійснила віроломний повномасштабний напад на нашу державу, грубо порушивши норми міжнародного права, суверенітет і територіальну цілісність України."А в мене запитання: хіба окупація Кримського півострова — це не порушення міжнародного права? Хіба захоплення Луганська й Донецька — це не посягання на суверенітет і територіальну цілісність України? Хіба обстріли Первомайська, Щастя, Горлівки, Слов’янська — це не віроломний напад? Це все 2014!!!Для мене дата 24 лютого 2022 звучить як вирок нашим людським подвійним стандартам. Поки це не торкається нас — це ніби й не війна, не страшно й не важливо.І що далі? — запитає той, у кого вистачило терпіння дочитати.А далі — рішення: не дозволити собі залишатися байдужими. Нехай болить душа за того, кому страшно в Харкові, і за того, кому боляче у Варшаві. Ми — народ тоді, коли разом. Коли біль Маріуполя відлунює у Львові, коли достаток Волині дощем проливається на Запоріжжя.Саме це робить нас людьми — здатність відчувати одне одного, співпереживати, підтримувати й любити попри відмінності, відстані та обставини.Сьогодні вранці друг із Америки надіслав фотографію з підписом: «12 років тому…»Дякую, брате Васю, що нагадав.Дванадцять років тому настав час війни.