Чи можна експортувати спільноту?

🌾

На Value of Commons був виступ Маттіаса Ферстерера — автора, перекладача та співтворця журналу Oya. Уже 18 років він живе у спільноті Klein Jasedow на північному сході Німеччини.

Сама спільнота виникла майже 50 років тому. Її заснували четверо музикантів, які досі живуть разом. Тридцять років тому вони переїхали у напівпокинуте село в регіоні з величезним безробіттям і сильними позиціями ультраправих.

За цей час вони відновили старі будівлі, перетворили сарай на концертний зал, створили підприємства, вільну демократичну школу, видавництво, сади, агролісівництво та регіональну мережу. За останні два роки громада виросла приблизно з 30 до 60 людей.

Але найцікавіше було не те, що вони створили, а те, як вони живуть.

У них немає єдиного центру управління і майже немає письмових правил внутрішнього життя. Їхня структура поліцентрична: різні групи збираються навколо різних «вогнищ», а за потреби сходяться разом.

Головні принципи передаються не через статути, а через історії та щоденну практику. Все зводиться до двох простих питань:

Що я можу зробити, щоб спільнота працювала?

І якщо дії іншої людини мене дратують — чи можу я змінити власне ставлення до цього? Якщо не можу, тоді нам потрібно сісти й говорити.

Маттіас багато говорив про довіру, взаємозалежність, турботу, спільну економіку та commoning — не як набір ресурсів, а як постійний процес творення спільного.

Людина, яка заробляє гроші, там не вважається важливішою за ту, яка доглядає дітей, пече хліб або готує суп. Кожен віддає спільноті те, що може, й отримує те, що йому потрібно.

Слухати це було цікаво. Але в якийсь момент я зрозумів, що мушу додати до цієї красивої картини наш український контекст.

Я розповів, що вже вісім років працюю з мережею екопоселень в Україні. Ми також вивчаємо фасилітацію, ненасильницьку комунікацію, соціократію, кола й інші технології побудови спільнот.

Але в нас вони часто працюють зовсім не так.

Ми не маємо накопиченої культури довіри. За нами радянський досвід, де відкритість могла бути небезпечною, а довіра до інших — травматичною. Наші екопоселення часто не є компактними комунами: між будинками можуть бути гектари землі, а люди не проживають щодня як одне соціальне тіло.

Коли ми механічно переносимо сюди західні практики відкритості та спільного прийняття рішень, вони можуть не лише не допомагати, а й посилювати конфлікти. Люди виходять із кіл ще більш травмованими. Спільноти розпадаються. Мережа втрачає учасників.

Є й інший парадокс.

Ми навчаємо людей фасилітації, соціократії та дизайну екопоселень, але найкращі спеціалісти потім переїжджають і допомагають будувати спільноти Німеччини, Нідерландів, Данії чи Швеції.

Тобто Україна іноді власним коштом готує кадри для стійкості західних суспільств, одночасно втрачаючи людський капітал, необхідний для відновлення власних громад.

Тому недостатньо перекласти книжку чи привезти готову методологію. Потрібно дуже делікатно досліджувати, як ці підходи адаптувати до пострадянських, постколоніальних і травмованих війною суспільств.

Я також повернув розмову до зростання підтримки ультраправої AfD у Німеччині.

Можливо, одна з причин полягає в тому, що значна частина європейського суспільства намагається не бачити війну в Україні. У лівому середовищі можуть нескінченно говорити про Палестину, але розмова про Україну дуже швидко викликає втому.

Бо тут недостатньо повторити звичні формули про мир і пацифізм.

Що означає пацифізм у селі, де одна частина чоловіків служить у війську, а інша ховається від мобілізації? Як зберігати спільноту, якщо її учасники мають зовсім різний досвід війни, втрат, відповідальності та страху?

Ці питання складно вмістити у готові ідеологічні моделі. Тому розмову часто просто закривають. Але війна від цього не зникає. Вона поступово наближається до самої Німеччини — політично, соціально й психологічно.

Маттіас відповів чесно: досвід Klein Jasedow не призначений для експорту. Це приклад, прив’язаний до конкретного місця, часу й культури.