Передайте нашим, що ми не мовчали...

🌾

Учора мав виступ на з’їзді Value of Commons.

Технічно все склалося за найгіршим сценарієм. Переді мною майже дві години виступали легендарні Traditional Dream Factory (TDF) — регенеративне поселення з Португалії. Виступ затягнувся, мене кілька разів ввічливо перепитували, чи мені ок.

Мені було «ок». Але я добре знаю фізіологію таких заходів: після двох годин виступу й обговорень з зірками аудиторія вже виснажена.

Тому я оголосив перерву. Після неї, звісно, повернулися далеко не всі.

Якщо ти нонейм у малознайомій аудиторії, то твій виступ переважно відбувається перед порожніми стільцями, кількома дуже вмотивованими людьми й камерою, запис із якої потім збере можливо ще кілька переглядів.

Тому коли я кажу, що ми буквально вигризаємо увагу і місце під сонцем, — це не красива алегорія.

Саме це воно й означає.

Їхати на тематичні з’їзди й заявляти про нас. Знову пояснювати, хто ми, що робимо і навіщо це комусь у світі має бути потрібно.

Це і називається роботою.

Передайте нашим, що ми не мовчали. Поки ви @башили.

Звісно, не всім нашим. Більшості людей насправді байдуже до екопоселень та екоактивізму. Я читаю коментарі про «зелених активістів», які нібито лише заважають нормальним людям працювати й вести бізнес, — і розумію, що мій текст не для них.

Він для тих, хто трохи інакше ставиться до низових екологічних ініціатив.

Саме їм я хочу сказати: попри все ми працювали. Пробивали для нас місце під сонцем. Привертали увагу, залучали людей і ресурси.

І це не було for fun. Давно… весела вся тусовка була до війни. Останні пʼять років це робота. З ретравматичними розмовами про війну і геополітику майже всюди, окрім ліжка в хостелі. Де ти періодично закриваєшся від цього світу вимотаний і хворий. Шелестиш блістерами з обезболами.

Останніми роками ця робота коштує мені чималих фізичних і ментальних зусиль.

Я розумію, що роблю це заради невеликої групи людей. І клятого патріотизму. Частина з них уже давно навіть не живе в Україні. Людей, до яких у нашій країні фактично нікому немає діла. Які органічно вписуються лише в одну лаконічну фразу:
«Не на часі»…

І це ще дуже мʼяке формулювання.

Але саме тут ми тестуємо різні моделі — технологічні, економічні, соціальні й управлінські.

Ми стали польовою лабораторією з десятків локацій, де в реальних умовах випробовуються Web3, регенеративні фінанси, карбонові маркетплейси, блокчейн-платформи та соціократичні моделі управління.
І ще багато чого.

Не в умовах стабільної європейської інституції. А в умовах війни, дефіциту ресурсів і поступового колапсу звичних систем.

Люди, які справді розуміють матеріал, на моїх виступах офігівають від того, що нам удалося зробити. Деякі стають нашими кращими фанатичними прихильниками й потім самі розповідають про нас майже легенди.

Формально ми робимо те, що зробив колись Нестор Махно з анархізмом - практичне втілення в масштабі.
Ми те ж робимо з ReFi і Web3 практично втіливши не на прототипі однієї локації, а широкої мережі локацій. В умовах де все йде не за сценарієм протоколів.

Фактично тут на своїх виступах я формую людей, які зможуть бути нашими голосами в цих тематичних середовищах. У тому числі тоді, коли мене там уже не буде. Коли можливо з нас вже нічого не залишиться.

Після виступу мене запитали:

— А хто вам робив дашборд?

Для мене це питання багато про що говорить.

Якщо людей найбільше зацікавила саме ця частина, значить усе інше вони більш-менш зрозуміли й оцінили: мою деревʼяну англійську, бородатих поселенців на фотографіях, які двадцять років садять ліс, фіру з конякою, що розвозить данську гуманітарку.

Усе це зрозуміло.

А хто створив інтелектуальну й технологічну конструкцію — ось що викликає питання.

І від цього мені трохи сумно.

Бо на кодинг, протоколи та платформи можна залучити 200 тисяч доларів. А на регенерацію землі й усю польову ручну роботу таких грошей майже ніхто не дасть.

У цьому і є фундаментальна суперечність оспіваного світу регенеративних фінансів.