Їду в плацкарті. Дуже символічно.Поближче до людей. Є в мене історія одна із цим повʼязана. Але я вам її не розкажу. Скажу лише, що це дуже пізнавально — слухати людські долі в плацкартах.Тут вони доволі різні.Дуже хороша можливість виходити зі своїх бульбашок і наративів. Приймати чи не погоджуватись. Чути про несправедливість і нерівність у різних соціальних та регіональних прошарках.І усвідомлювати, що всі ці історії й люди — це одне велике веретено, яке складає нашу Україну.Інколи вона доволі різко відрізняється від тієї, яку нам малюють усі наші лідери думок.Прізвища я вказувати не буду. Ви їх просто читаєте, як і я. Сперечаєтесь. Мабуть, із протилежними думками.А тут, у плацкарті, ти просто мимоволі слухаєш ці розмови, ці долі й кажеш собі: приймай. Це ось і є справжнє.Ваші гуру не їздять у плацкартах, вони не знають. Вони малюють реальність, яку прочитали в інших. Викривлену. Рафіновану. Підігнану під свої ліві чи праві погляди та переконання.Чи бізнес-середовище, яке ніколи не сяде ні в плацкарт, ні спуститься в метро. Бо їм коштовний годинник на руці не дозволить цього зробити.Вони запросто сядуть у старий тук-тук десь у Таїланд чи на Балі. І їх там усе влаштує. Але не в Україні.А я люблю нашу Україну. І плацкарти.Хоч і воюю з нею інколи за погляди, за ідентичність. За переконання і модернізацію.Програю і буваю неправий. Надто радикальний. Горюю теж, як і всі…Але це ж не кінець діалогу.Життя продовжується. Принаймні поки ще б’ється моє серце. Трохи вже не так впевнено. Але живемо.Скоро відкриється нова сторінка нашої епопеї з екопоселеннями. Ото я затятий.Можливо, саме тому я зараз їду в плацкарті.Я все ще тут.Побачимо. #плацкарт #простежиття #екопоселення #Україна