Їду в плацкарті. Дуже символічно. Поближче до людей. Є в мене історія одна із цим повʼязана. Але я вам її не розкажу. Скажу лише, що це дуже пізнавально — слухати людські долі в плацкартах. Тут вони доволі різні. Дуже хороша можливість виходити зі своїх бульбашок і наративів. Приймати чи не погоджуватись. Чути про несправедливість і нерівність у різних соціальних та регіональних прошарках. І усвідомлювати, що всі ці історії й люди — це одне велике веретено, яке складає нашу Україну. Інколи вона доволі різко відрізняється від тієї, яку нам малюють усі наші лідери думок. Прізвища я вказувати не буду. Ви їх просто читаєте, як і я. Сперечаєтесь. Мабуть, із протилежними думками. А тут, у плацкарті, ти просто мимоволі слухаєш ці розмови, ці долі й кажеш собі: приймай. Це ось і є справжнє. Ваші гуру не їздять у плацкартах, вони не знають. Вони малюють реальність, яку прочитали в інших. Викривлену. Рафіновану. Підігнану під свої ліві чи праві погляди та переконання. Чи бізнес-середовище, яке ніколи не сяде ні в плацкарт, ні спуститься в метро. Бо їм коштовний годинник на руці не дозволить цього зробити. Вони запросто сядуть у старий тук-тук десь у Таїланд чи на Балі. І їх там усе влаштує. Але не в Україні. А я люблю нашу Україну. І плацкарти. Хоч і воюю з нею інколи за погляди, за ідентичність. За переконання і модернізацію. Програю і буваю неправий. Надто радикальний. Горюю теж, як і всі… Але це ж не кінець діалогу. Життя продовжується. Принаймні поки ще б’ється моє серце. Трохи вже не так впевнено. Але живемо. Скоро відкриється нова сторінка нашої епопеї з екопоселеннями. Ото я затятий. Можливо, саме тому я зараз їду в плацкарті. Я все ще тут. Побачимо. #плацкарт #простежиття #екопоселення #Україна