​​Меліссу Альберт тривожили історії дитячих письменників, які писали нібито «для» дітей, а по суті використовували дитину (свою чи чужу) як музу — і заодно бета-рідера — своїх комерційних творів. В одному інтерв’ю вона також згадує фотографку Саллі Манн; мовляв, коли йдеться про мистецтво, чи майбутній твір важливіший за інтереси дітей, які не можуть дати розсудливу згоду на те, щоб бути в ньому увічненими? The Children — це роман про культову фентезі-авторку, яка списала героїв свого підліткового циклу з власних дітей. Сама авторка трагічно загинула, а вже дорослі діти по-своєму справляються з небажаною славою: син — повністю ігнорує пам’ять про матір і існування сестри, донька — з-під палки промоціює свої мемуари про життя в literary household. Вони написані ґострайтером, стерильні і сонячні, але згодом жінка починає усвідомлювати, що навіть її реальні спогади — про занедбаність, емоційний аб’юз і сумнівних материних коханців — це ще не найгірше в їхній історії, в основі якої жінці все сильніше ввижається якась фаустівська угода.

Дуже непогана вийшла книжка, але все одно у мене не виходить дружби зі спекулятивною літературою, яка написана аж настільки по струночці — жахливо, коли текст ніби заздалегідь розшаркується перед цим типажем читача, який вимагає пояснення мотивації кожного вчинку і чекає лише до духоти закритого фіналу. І виходить, що книжка, яка ніби про Дивне, зашпакльована до безжиттєвості, всі ниточки акуратно підрізані. Дивному нічим дихати. І сумно, коли явно талановита людина пише книжку, в якій немає і крихти хаосу чи недосказаності; хочеться струснути авторку і попросити не робити зі шкатулки Лемаршана фіджет-іграшку для людей, які люблять не літературу, а тропи і естетики. Це теж погана угода.