Є якась суча іронія в тому, що масовані атаки відбуваються саме у червні — місяці обізнаності ПТСР.Колись у Києві жила акторка Марія Капніст (зараз на Шулявці є вулиця її імені) вона загинула 1993 року, намагаючись перейти Берестейський проспект. Це по чотири полоси в кожен бік. Чому вона не скористалася підземним переходом? Бо не могла туди спуститися.У ті прекрасні часи, куди нас прагнуть повернути кацапи, молоду дівчину відправили на десять років таборів і їй випало працювати на вугільних копальнях. Під землею. Тому вона і не змогла спуститися до підземного — переходу через ПТСР. Хоча з часів її ув’язнення у Степлагу пройшло більше сорока років. Тож вбив її не автомобіль, а ПТСР.Війна вже десять років збирає свої “відкладені” жертви і не в останню чергу ще й тому, що ми дуже погано вчимося на її уроках. Для того щоб пережити такі часи як зараз, важливо постійно шукати нові джерела стійкості та оновлювати копінгові механізми. Проте паралельно з тим, нашою побутовою культурою, все ще вважається крутим просто заперечувати психологічний вплив неконтрольованого стресу, ну в крайньому випадку сатуріанськи бухать. Людина (частіше чоловіки) краще підведе у критичну мить свій підрозділ\сім’ю, ніж визнає, що невзмозі із чимось впоратися, а насправді ж ніхто не взмозі.Марії Капніст, яку вбив ПТСР, не було до кого звернутися, ніде було отримати допомогу, ми ж слава богу живемо в інші часи (хай як сильно кацапня і намагається вернути все як було), нам просто треба усвідомлено і відповідально скористатися тими інструментами, які є. Насправді про це треба нагадувати, от, наприклад, хоча б у місяць обізнаності про ПТСР. P.S. Особисто для мене символічно ще й те, що “Стежки мерців”, книга, в центрі якої і є “невидимі рани”, теж вийшла у червні.