Моя прекрасна мандрівнице, я тримаю тебе за руку – не щоб вести тебе, щоб йти з тобою поруч. Я хочу бачити те саме, що бачиш ти. Хочу, щоб мої ноги відчували той самий рельєф, що відчувають твої. Хочу втомитися з тобою. Хочу принести тобі виноград, коли ми сядемо відпочивати. Хочу, щоб вітер, який дужчає з кожним днем – залишив на нашій шкірі однаковий запах. Моя преласкава пташка, магістерка нетутешніх див. Хочу йти – крок в крок. Не випереджаючи, не відстаючи. Хочу одночасно з тобою завмирати від краси. Приходити в захват від неможливого, коли воно наперекір всьому бере й стає можливим. Хочу обтрусити твою сукню від вулканічного попелу. Хочу з молодого місяця зробити тобі підвіску. Хочу з шуму листя сплести амулет від тривожних снів. Хочу навчити тебе відчувати власне коріння – що сягає глибоко під землю; високо за небо. Хочу від тебе навчитись супити носа й хмурити брови, коли щось йде не так, як задумувалось спочатку (дивним чином після цього все якщо і не починає іти як слід – то, принаймні, докладає усіх зусиль). Казати: “ну, з мене цього досить” і давати ще один шанс – безрозсудливо, милосердно і прекрасно. Діяти без жодної впевненості в результаті, присвячуючи всю себе – лише тому, що серцю від цього стає красиво, а з всім іншим рахуватись не обов’язково. Моя золота подорожня, ніжність моя до тебе немає меж. Авжеж я знаю, що це взаємно.