Ми собі придумали – працювати знаками удачі. Хтось точно це запропонував перший, але я вже не пам’ятаю хто, та це й не важливо. Важливо – не стояти, йти, бути, відчувати, проходити – щоб наче повз, але не повз, а так, щоб торкнутись радістю – ну плутати з “торкнутись радісно”, бо знаю, декому тільки дай дозвіл, щоб торкатися. З першого разу мало в кого виходить. Але нам вдається майже одразу. Можливо тому, що ми не ставимось до цього, як до справи всього життя – бо це справа кількох життів, хаха! – а можливо тому, що ми просто такі і були завжди. Нам би тільки не стояти, йти, бути, відчувати, входити у звучання – спершу обережно відгукуєшся, а потім сам задаєш ритм. Ми працюємо знаками удачі – всюди, зі всіма, зі всім, чого торкаємось поглядом – тільки не поглядом; для всього, до чого говоримо голосом, тільки не голосом. Це відповідально? Шалено. Красиво? Це ви скажіть. Не подумайте, що це тепер все, чим ми зайняті – ніхто не скасував жодну іншу нашу роботу, в нас, як і раніше, триста тисяч справ, і від протягів шморгає ніс, і кота, якщо ми не погодуємо – ніхто не погодує, а він не те, щоб сильний полювальник…Повно відповідальності, і саме тому нам потрібно не стояти, йти, бути, відчувати, перекладати з неможливого на здійснене. От іще один добрий знак:кожен, хто нас хоча б раз зустрів – вміє тепер теж так.