ми помрем не в парижі

краще пізно, ніж ніколи? чи нє?врешті, обіцяла собі, що цього року буде в мене тут порядок, тож постараюся! #книгозвіт за березень певно вже швидше для себе, ніж для вас. хотіла написати «поїхали», але їхати там особо й нема куда… 🗺 «магічний корабель. торговці з живих кораблів» Робін Гобб — я читала ту книжку всенький місяць потроху, щоб могти зараз сказати з чистим серцем: це було прекрасно. дуже хочу написати розлогіший відгук, але знайте, я знайшла для себе ще одне фентезі, яке дуже мені полюбилось. пірати, живі кораблі, магія, кілька сюжетних ліній і жінки, які тчуть своє життя самі — це любовна любов. 😤 «країна Мумі-тролів», книга 2 від Туве Янссон — все ще те саме неймовірно тепле, комфортне читання, якого просто не буває забагато. тут навіть не знаю, що ще й додати, просто стабільна чудовість і милість. ⌛️і «останнє вбивство на краю світу» Стюарта Тертона я прочитала за компанію зі своїми дівчатами з книгарні, це була непогана наукова антиутопія, до якої немає сенсу повертатись, але яка все ж читається доволі захопливо, щоб проковтнути її за пару днів. отаким був березень місяць, в планах в мене розказати вам про різні книжечки трохи більше згодом. сподіваюсь зловити натхнення і вернутись сюди, щоб ділитися думками з тими трьома з половиною людьми, які все ще залишаються тут. 💘 всім цьом і майте гарний вечір! я ж свій проведу з наступною книжкою Робін Гобб, бо здається, трошки зловила гіперфіксацію на всесвіті про живі кораблі…

👍 навколо мене несеться так, що я забуваю, що маю вас і цей канал, вибачте-пробачте!заскочила чисто на пару хв, розказати, що #зараз_я_читаю ЦЕ і мені ДУЖЕ подобається. (насправді я б ще довго не бралася до «живих кораблів», якби не домовленість з хлопцем, що я маю читати книжки, які він мені дарує, аби отримати таким же шляхом решту Робін Гобб… ні, про цю домовленість хлопець ще не чув, ну от, якраз взнає, бугагага)🏴‍☠️ це хороше фентезі зі складним світом, все як я люблю. але відчуваю, що це буде остання книжка в березні, бо 700+ сторінок повільного читання то вам не жарти. не думала, до речі, що мені так зайде піратська тематика, але поки доволі непогано. проте треба бути готовим, що 100 прочитаних сторінок — це лише ознайомлення, повільний і насичений початок. кілька сюжетних ліній розвиваються паралельно, дуже цікаво, як це складеться докупки потім. тому планую насолоджуватись нею на повну! були б ще на це час і сили, ехх 🍜 ну і злободенна фотка пʼятничної вечері вам в студію! не завжди ж показувати квіточки і стрічечки, бульдак теж свого роду варіант естетики, знаєте…

💌 чесно, дуже хотілося б читати більше, але сил геть нема, та й стан такий, що серіали і гра в плані ескапізму рятують куди краще за книжку, тому маленький #книгозвіт за лютий. 📜 «занадто гучна самотність» Грабала наразі єдина книжка, на яку спромоглась написати відгук. неймовірна, прекрасна, щемка, болюча і тупо одна з улюблених на віки вічні амінь. коли бруд і огидність життя є романтикою водночас, приреченість — красою, а краса — приреченою. 🎹 «майстер фортепіано» був незрозумілим аж до відчуття «шоб шо» — це відсутність чіткого сюжету, дуже багато про класичну музику і невизначені стосунки між людьми; аж десь під кінець я зрозуміла, як варто ставитись до цієї історії, але було трошки запізно. загалом це більше про роздуми над самотністю і втраченими можливостями в житті, ніж розповідь якоїсь конкретної історії від початку і до кінця. 🍓 «любовна класика» читалась довго і виснажливо та супер мене втомила. а також викликала багато емоцій: я частіше плювалась на вологі фантазії чулувіків, ніж отримувала якесь задоволення від творів. може трошки детальніше ще напишу, але все, що вам треба знати: це збірка про любов в різних її іпостасях, іноді в таких, які адекватною любов’ю вважати складно. знаю, багато хто має тригери на теми зради тощо — в такому випадку до цієї книжки треба підходити обережно. 🧡а збірку віршів «зима в Тисмениці» Лишеги я все ще читаю, але вже можу сказати, що це дивовижний автор, вірші якого часто як цілі історії з теплим сільським лором хвойного лісу, мокрої трави і мишок-полівок, які шуськають нірками. абсолютно геніальне і надтонке світовідчуття, яким автор щедро ділиться і чудово заземляє.не знаю, чи читатиметься в березні краще, тому намагаюся не ставити собі очікувань;головне зараз — втримати на місці зозульку, тож буду надіятись, сонечко виглядатиме з небес частіше і даруватиме вам і мені крихітку світла й надії, щоб дати собі ради і тим часом не дати йобу. ☀️

здається, я щойно завершила одну з найліпших книжок, які читала в житті. так несподівано мені, тепло, щемко і дуже-дуже сумно; якось так завше виходить — від всіх моїх улюблених книжок щось стискає всередині. і всі вони написані до біса красиво. 📖 «занадто гучна самотність», Богуміл Грабал ✏️ вид-во: Коморайого звати Гантя і тридцять пʼять років він працює в пункті збору старого паперу, така вона, його любовна історія. в підвалі, повному мишей і вільгості, в кооперації зі старим пресом він чавить кровавий папір зі скотобоєнь, газети з ликами Гітлера і образи з ликами святих, книжки чеських авторів, вилучених комуністами, праці Канта і Гегеля,чавить роки свого життя, щодня видудлює мінімум один джбан пива і спить в хаті, до стелі захаращеної книжками, які тягає додому зі свого макулатурного підвалу. 🍁 це коротка книжечка довгих речень і тяжких зітхань, книжечка, половину якої я прочитала вголос і плакала кілька разів від надміру емоцій і емпатії, що нею раптово пройнялась аж настільки. тому що це було занадто: старість, смерть, непотрібність, краса, крах світу, який ти знав, спогади, спогади, темрява і робота, до якої так звик і в якій створив собі невеличкі добрі щоденні радощі, день, коли у тебе ці радощі відбирає модерний прес і робітники з бригади соціалістичної праці…книжечка про зміну часів і те, що «вже настала нова епоха, новий світ, (..) вже все на світі інше й інакше», а тобі в цій епосі не лишається місця. автор жорстокий в своїх порівняннях і вам точно буде боляче це читати, але водночас це насичений текст з якоюсь просто неймовірною щільністю ностальгії й трагедії, але трагедії не тієї, яку патетично розігрують на сцені, а тієї, яка тихо щодня відбувається просто в нас під ногами, бо «поки в клоаках і каналах столичної Праги два клани щурів витісняють один одного у, здавалося б, безглуздій війні, в підвалах працюють скинуті ангели, чоловіки з університетською освітою, що програли свою битву, якої ніколи не вели — далі працюють над усе точнішим зображенням світу». 🍷Грабал — це про смагляві стегна циганки, стукіт трамваїв і пʼяні оповідки в пабах. про цвілий папір, що несе в собі можливість стати «мимохіть освіченим», якщо не жити за правилами і творити щоденні радощі. тож, як і в історії життя самого Грабала, так і в історії Ганті, на гальбу пива може бути половина води, але хто ще розкаже про тебе, якщо не подбаєш про це сам?..«тож усе, куди не поглянь у цьому світлі, все водночас іде вперед і водночас повертається назад, наче ковальські міхи, наче за вказівкою зелених і червоних кнопок на моєму пресі все переходить у свою протилежність, і тільки так у світі нічого не спотикається, і я вже тридцять пʼять років пакую старий папір…» #прочитала

🌲січень 2026 закінчився і я 🌲 довольна як слон, але тільки книжками, які я прочитала, ехехех. (на роботі він був доволі стресовим, якщо чесно, і я дуже рада, що він нарешті позаду). отож, #книгозвіт:🌟 «країна Мумі-тролів» Туве Янссон — 3 чудові повісті, максимально казкові, теплі, смішні і затишні; бачу, що багато хто перечитує «Мумі-тролів» цим часом, цілковито розумію і підтримую цю тенденцію втікати в давно знайомі і любі світи. ⭐️ «атлас хмар» Мітчелла — багатосюжетний і багатошаровий, стилістично розкішний текст, максимум насолоди і максимум страждань від надміру концентрації, ехехе 🌟 «Хіросіма» Джона Герсі — психологічно складний художній репортаж про ядерне бомбардування однойменного міста; легкий стиль, важкий сенс і багато питань, на які треба собі відповісти опісля. 🥰 «маскарад» Пчілки — абсолютно прекрасна, різнобічна і насолодна збірка короткої прози. жіноча душа, психологія, стосунки і самореалізація, ну мед на душу! та й стиль, яким це все написано, теж на диво не обтяжив, лише надихнув.⭐️ і «дрижаки» Джюнджі Іто — моя комфортна огидно-кріпова пристань. автор, до якого хочеться регулярно повертатися і завжди мати в хаті щось непрочитане від Іто на випадок, коли втомлюєшся від сенсів і купи букв. дивовижно, але в мене вийшло прочитати аж 4 книжки з моїх категорій планів на рік: перечитане, манґа, віват класика і нонфік. дуже тішуся тим, як саме сформулювала свої бажання і потреби: є можливість вибирати книжки без тиску і водночас солодке відчуття руху в напрямку цілі. ідеально!🕯 а ви як, читаєте і насолоджуйтесь, сподіваюся? що сподобалось найбільше з січневих читань?

січень зафіналюю відгуком на нонфік, який #прочитала вперше за бог зна скільки часу. якось так вже сталося, що тема невтішна, але що поробиш, стригерити мене майже нічим неможливо або я просто мазохістськи люблю тригеритись, тож якщо читається, треба читати. 📢 «Хіросіма», Джон Герсі 🖊️ вид-во: Човен художній репортаж — один з моїх улюблених жанрів направду. завдяки своїй манері оповіді і акценті саме на подіях, окремих людях, думках і настроях в нього завжди виходить створити максимальне занурення в ситуацію і викликати емпатію. «Хірошіма» (волію вживати цю транскрипцію) не виняток, але, якщо чесно, в кінці я зіткнулася з собою і виявила, що враження, котрі склалися, не такі вже й, гм, однозначні. 👥 перше, про що треба сказати — ця книжка саме про кількох конкретних людей, які застали перше в історії ядерне бомбардування, уціліли і яким пощастило вижити згодом. пані Сасакі, лікар Фуджі, пані Накамура, отець Кляйнсорґе і пастор Танімото. Джон Герсі буде оповідати про них, переключаючи увагу почергово, тож якщо ви очікуєте отримати історично-політичний екскурс, вам не сюди. це людиноцентрична книжка, котра охоплює також період життів цих людей задовго після ядерного бомбардування та показує наслідки, фізичні і психологічні, яких вони зазнали, чим займалися потім, про їхні сім’ї тощо. 😉одним із найсильніших вражень особисто для мене було одкровення номер один, яке накриває після опису ранку удару по Хірошімі — життя чи смерть залежить просто від випадку. важливу роль відіграє все: місцезнаходження, розташування у просторі, напрямок руху і все це — випадковості, які ніяк не передбачиш і не спрогнозуєш. певною мірою це заспокоює і спонукає покластись на долю, навіть якщо в неї не дуже віриться. 😉другим шоком було те, що хаос і розгубленість не менш смертельні за ядерну боєголовку. недостатня кількість лікарів, засобів для допомоги, навіть місця у парку під деревами, де зібрались вцілілі — це викликає сильне відчуття безпомічності та приреченості. когось зіштовхували у воду, щоб вміститись на клаптику свіжої зелені, когось залишали сидіти зі зламаними ногами і просто не поверталися. це ненормально, але водночас і нормально теж. ми ж то з вами вже знаємо, що бувають ситуації, коли межі нормальності розмиваються до невпізнання; коли або ти сам і твоя родина, або люди, яких ти ніколи раніше не бачив?..«Хірошіма» бʼє під дих і оголює нашу вразливість, приреченість, крихкість і, бляха, ненаситну жагу до перевершення самих себе, до всемогуття, до влади. парадоксально, але самі японці доволі спокійно сприйняли те, що на них скинули ядерну бомбу: абсолютна більшість із них помирали, свято вірячи, що вони віддають своє життя для закінчення війни, во ім’я Імператора. протягом читання я жахалась і невимовно співчувала цим людям, ловила себе на думці, що ніхто не заслуговує подібних страждань перед смертю,а потім спитала себе: чи зміниться моя думка, якщо на місці японців я уявлю іншу націю? чи хотіла би я, щоб війна припинилась, якщо це буде коштувати ядерного удару по живих істотах, яких ми справедливо демонізуємо?я згадала про жахливе імперське минуле Японії, про анексію Кореї, тотальну японізацію її населення під слоганом захисту менших і слабших, стирання корейської самоідентифікації, тотальне упослідження нації і і спробувала дати собі відповідь на багато незручних питань, котрі мені не сподобались і на котрі кожен має, мабуть, відповісти для себе сам. сильно рекомендую, якщо ви товстошкурі як я.це саме той дискомфорт, з якого зрештою приходять важливі усвідомлення.

😶😶 дочитала першу книжку про Мумі-тролів і це було прекрасно як завжди. настільки тепло, комфортно і дивовижно добре. там всі радіють дрібницям, отримують безумовну любов та підтримку, а головне — не паряться про погане, якщо воно вже в минулому. зачитувала уривки вголос хлопцю і котам, переказувала якісь моменти і всі ми (так, навіть Рен і Йору!) зійшлися на тому, що це неймовірний світ, в якому може статися що завгодно, але тобі й на думку не спадає засумніватися в правилах гри. обожнюю! 🙃🙃задоволена, що дала собі час читати її потрошку і тоді, коли це було мені потрібно, аби відволіктись і посміятись з того, як Мама Мумі-троля виряджає дітей спати в печеру, щоб від них відпочити або Ондатр вкотре бовкає щось патетичне, гортаючи свою книжку «про марноту речей», поки валяється в гамаку.ілюстрації Туве Янссон казкові і їх так багато; пам’ятаю цю особливу радість в дитинстві, коли гортаєш і бачиш, що книжка має аж так багато малюнків… а загалом я думаю, що насправді це не історії, а справдешні цілющі пігулки, які дуже потрібні всім людям будь-якого віку, а надто в цей час. прописую! ☺️☺️#прочитала

👀 як тільки я собі вирішила, що новий рік буде спокійним, я більше часу приділятиму читанню, блогу і своїй менталочці, тут-таки в книгарні поламався генератор, потім стався потоп (який досі продовжується, але ми з усіх сил стараємось його контролювати) і відбулась велика закрита подія, до якої все мало бути ідеально. ✝️ господи, якщо ти вирішив випробувати мене на стійкість, то твоя покірна раба вже заслужила на шкляночку рислінгу і гарячу канапку з ковбаскою і сиром (чим я себе власне нині і тішу). отже, я принесла сюди вам і собі свої плани на 2026 рік!тако:🌟перечитати 7 книжок повторно (1/7)🌟 прочитати 5 книжок нонфіку (1/5)🌟 прочитати 3 книжки фантастики 🌟 прочитати 5 поетичних збірок 🌟 прочитати 5 книжок з серії «віват класика» 🌟 прочитати 5 різних манґ (не томів, а саме історій)🌟 прочитати 5 книжок азійських авторів 🌟 прочитати 1 книжку Гема🌟 прочитати 1 книжку Кундери 🌟 прочитати 1 книжку Ішіґуроотакірозвагисобі придумала, буду тут відмічати прогрес протягом року. все це — цілі мінімум, а головною заповіддю на рік є 👆 «не пошкодуй собі гарної книжки тут і зараз»,бо маю паскудну звичку тримати «на потім» всі книжки, щодо яких передчуваю їхню для мене неповторність і унікальність.бог його зна, чи настане те «потім», тому цього року відриваюся на повну,чого і вам всім щиро бажаю!

📕 ой, я ще ж #прочитала «площу Вашингтона» Генрі Джеймса. було печально і інтересно, її видало readberry в рамках своєї серії «вперше».якщо коротко, це книжка про двох мудаків і одну мудачку, які крутять головною героїнею Кетрін як жид сонцем, філігранно маніпулюючи нею в найбільш вразливому стані — стані першої закоханості. 😉маємо багатого лікаря-батька гг, якому в жизні важливо тільки в кінці мати змогу всім тикнути під носа своє «о бачите, я був правий, як завжди!!»,😉бідного, але красівого і пишномовного залицяльника, якому нада дєньгі, які наша Кетрін має отримати від батька після замужества, 😉і тітку Лавінію, яка виховувала Кетрін після смерті матері і яка фактично розігрує молодими людьми драму на втіху своїй пристаркуватій романтичній натурі, підпижджуючи їм попід руки то те, то інше.ну все, я вам тут зразу червоні прапорці понакидувала, а як з цим розібратися недосвідченій Кетрін, яка страшно поважає і боїться батька, але настільки ж сильно упевнена в чистоті намірів свого павича Моріса?що вона буде робити, які рішення прийме і з чим залишиться в кінці, коли всі ці рібята затиснуть її міцно в своїх лещатах і безжальних тонких маніпуляціях почуттями?..а я вам не скажу!скажу тільки, що мені було справді дуже цікаво, але емоційно я не змогла пройнятися історією через стиль написання, який виявився дуже відстороненим і описовим. це спочатку мене засмутило, але потім я звикла і можу сказати, що це була непогана книжка, з якою я добре провела час і вона гарно закрила мені рік, що минув. ⭐️

🪄 абсолютно цілющий досвід читання наприкінці року: вибрати навмання книжку з куплених бозна-коли електронок від Анетти Антоненко і читати її, не знаючи, про що вона,не хотіти її прочитати, бо це щось нове,не братися до неї, бо зараз усі це читають,а просто отримувати чисту, прекрасну насолоду, рухатися за сюжетом, куди він тебе веде, мати невинну цікавість і дивуватися трансформаціям власного сприйняття. це була❄️ «вага снігу», Крістіан Ґе-Полікен🎹 вид-во Анетти Антоненковін їде в селище в горах, щоб побачитись зі своїм батьком.але опиняється в заручниках власного скаліченого тіла через страшну автомобільну аварію і тепер його життя залежить від людей, які трепетно бережуть кожен ресурс для життя. точніше, для продуманого виживання, адже надворі все з кожною сторінкою вкривається дедалі грубшою товщею снігу, а електроенергія вже не перший місяць сюди не подається. чому? ніхто не знає, але очевидно, що перед цим сталось щось масштабне й недобре,просто не в цьому суть.суть в тому, як почуваюся всі ці люди, про що вони думають, як поводяться і як міняється ця їхня поведінка з плином часу, коли снігу стає більше, а корів, яких ще не забили на мʼясо, менше.🩵це дуже тихий текст, майже безшумний, як той-таки сніг,але все ще, як він, здатний проломити дах своєю вагою.спокійно, красиво, думаю, багато для кого буде занудно, ще й відкритий фінал, але мені справді сподобалось. якось так добре лягло на душу.а головне — повернуло відчуття спонтанності в читанні і тої чистої радості раптового відкриття. #прочитала