Прикол щас розкажу.Чим більше я в терапії, і чим глибший рівень моєї внутрішньої роботи, тим менше в мене залишається потреби вести блог, ставати популярною і вкладати гроші в свою медійність.Будь-яке досягнення — це компенсація. Популярність і медійність — не виключення. До речі, як думаєте, який такий «дефект» (субʼєктивний, виключно за внутрішнім переконанням) компенсує людина через популярність?Будь-який успіх побудований на травмі, яким би красивим зовні він не виглядав. І чим грандіозніший успіх, тим більше гівна зʼїла і не перетравила свого часу людинонька.Таким чином шлях успіху стає спробою врятуватися від болю, з яким неможливо жити.І чим більше в ту рану заглядати і зцілювати її, тим менше рухів тіла потрібно робити, щоб всю ту конструкцію, яка навколо рани вибудувалась, обслуговувати.Чи означає це, що я не буду вести блог? Зовсім ні.Але мені потрібні нові сенси і нові рушії. Бо фантазії про десятки і сотні тисяч підписників і впізнаваність в супермаркеті більше мені не являються, а на них багато що трималось.Викристалізовую нове бачення своєї присутності в соцмережах і нову для цього мету. Сподіваюсь, що ось-ось. А поки відчуття, що цей напрямок роботи знаходиться в світі духів і шукає шлях до втілення.А в чому ж прикол, спитаєте мене ви? В тому, що модель успіху, яку нам продають з усіх шпарин, ніхєра не про успіх, а про душевні рани, і бажання проявлятися на велику аудиторію не обовʼязково про пропрацьовану самооцінку, як це люблять нам продавати. Чим більше ти по-справжньому щасливий, тим менше тобі хочеться про це кричати.Чим більше ти «пропрацьований», тим менше це треба демонструвати.Чим більше ти зцілився, тим менше треба щось комусь доказувати і щось в когось заслуговувати.П.С. Це абсолютно не означає, що якщо людина не веде блог і не присутня в соцмережах, то вона автоматично дуже «зцілена». Треба розбиратися в індивідуальному порядку.