Масові депортації народів у радянській Балтії та інших регіонах у 1930–1940-х роках стали одним із найжахливіших злочинів сталінського режиму. Сотні тисяч людей опинилися в таборах і на спецпоселеннях, де багато хто помирав від голоду, хвороб і примусової праці. Соціальні, політичні та національні категорії «ворогів народу» були вигадані, а переслідування слугували інструментом контролю та залякування.Після розпаду СРСР балтійські держави взяли на себе сміливість дати юридичну оцінку злочинам Сталіна. Естонія, Латвія та Литва ухвалили закони про геноцид, що виходили за рамки Конвенції ООН 1948 року, включаючи примусові депортації та страти учасників опору.За цими законами правоохоронні органи цих країн розслідували діяльність ветеранів Міністерства державної безпеки, причетних до ліквідації учасників визвольних рухів, депортацій та інших злочинів радянського режиму. В 2003 році до жертв геноциду поруч з етнічними додали соціальні та політичні групи. Важливу роль у дослідженні радянських і нацистських злочинів відіграв Центр дослідження геноциду та опору жителів Литви, який і сьогодні документує депортації та репресії, зберігає архіви та надає матеріали для наукових і правових досліджень.⬇️ Про те, як країни Балтії відновлювали історичну пам’ять і які уроки з цього може винести Україна — у статті Володимири Канфер, PR Army.✔️ Підписатись на канал Вокс Україна/VoxUkraine