неприємно усвідомлювати, але художні тексти про чорнобиль важко і дискурсом назвати. це розірвані шматочки розпачу і соцреалізму. світлана йовенко спробувала поєднати документалістику, просту і офіціну мову у повісті "жінка в зоні", але не вийшло (ну вийшло хіба непогано прописати зверхність ліни костенко), бо з одного боку це можна вмістити в шухлядку любовного роману, а з іншого боку, там звідкись з'являється документалістичний стиль про ліквідаторів, про яких там і не йшлося. також є володимир яворівський і його "марія з полином наприкінці століття". про цей роман можна знайти згадки у щоденнику самого олеся (!) гончара (!): "дзвонив яворівський, він був у чорнобилі, розповів мені цілу новелу про бабусю". насправді ж текст про що завгодно, але не про бабусю, та й не про чорнобиль, яворівський писав його як реакцію на події, одразу ж, скомпілювавши вайб "україни в огні" довженка і "марії" самчука, де велика праматір лишається, коли весь її рід гине через катастрофу, але не обійшлося без масних сцен...хіба з певної часової дистанції теодозії зарівні вдалося подивитися на постчорнобильське життя інакше в "мовчанні цезію". там головна персонажка проживає свою старість у зоні відчуження, провадячи боротьбу з інвазивною природою. це щільний текст про самотність і про те, як стара жінка не застрягає в пам'яті, а навпаки закриває собі доступ до неї. можливо, бо життя "до" просто не існувало, або ж воно не здається реальним тепер, тож його неможливо повернути навіть на рівні індивідуальної свідомості.