коли я думаю про Крим, то згадую дельфінів у голубому морі, кипариси на вулицях Ялти, де я стабільно місяць на рік проводила разом з бабусею. тоді я в якійсь лихоманці читала підручники з історії про козаків, а чоловік, в якого ми жили, якраз на козака і скидався. ми з бабусею ліпили йому вареники, а він нам запарював лавандовий чай і пригощав пряниками. я пам'ятаю розжарений асфальт, яким я йшла, коли порвалися мої босоніжки дорогою з пляжу. згадую, як добре було лежати в палісаднику під вечір, спостерігати там за равликами після дощу. усе своє дитинство я мріяла стати білявкою. і саме в Криму ця мрія здійснилася. я маю фотографію з набережної в білій перуці і сукні принцеси. якось я наковталася морської води і потрапила в лікарню. ще я ніяк не можу забути смачнющих пончиків і чібєрєк із сиром і кропом.моє сприйняття Криму туристське і дитяче, тим не менш пам'ять про той простір болить і не дає мені спокою. тому говорити про Крим -- буквальна потреба, бо простір існує тоді, коли його відтворюють знову і знову численні індивідуальні пам'яті. наш другий епізод про Крим якраз дає оптику Криму не відпочинкового, а свого, домашнього. ми разом з Еліною Новохацькою говоримо про те, як працює пам'ять про окупований півострів, яким він фігурує в серці людини, яка там народилася і стала його голосом. говоримо про уяву і горор, про депортацію і свободу, про деколонізацію і способи відкриття себе. і, звісно, як завжди: про літературу. слухайте правду і кривду на всіх доступних майданчиках, ця розмова особливо потрібна і трепетна, бо вона -- про нас і про наш дім. https://open.spotify.com/episode/1YfWbDqkcrdnuy0a6NGjGZ?si=0143929005f04269