за відчуттями повернутися в оточення родини схоже на ходіння по розпеченому асфальту в +30. я загрузаю в мовчанці і липкій нестачі простору для сліз. у дитинстві, пам'ятаю, я мріяла навчитися плакати беззвучно, бо мої плачі завжди були гучні і привертали увагу. я хотіла поміститися в сльозу, залізти під стіл і стати непомітною. щось подібне й досі гризе мене, коли я бачу свої дерева і відчуваю, як до горла знову і знову підступають слова, які я проковтну, які я потім колись вночі проплачу. але не скажу. я не скажу, бо я не можу сказати, бо ніхто з них не знає способу мого буття, який пролягає між чеканнями. і від цих чекань хочеться вмуруватися в стіну і стати частиною дому, що чекає і не зрушить з місця. я не скажу, бо біль не ословлюється, бо як виміряти час разом, коли у вас всього доба-дві-три, але не більше, щоб набутися? а набутися неможливо. сьогодні я згадала листівку. це було 14 лютого 2022 року. там був надпис: я не надивився на вас. а потім я думаю, що ми не надивилися з того часу одне на одного, бо у нас немає часу. у нас завжди немає часу. тут же, вдома, застигла ціла вічність. тут можуть надивлятися досхочу, але от біда. ніхто не хоче.